РОЗДІЛ 1. РУЇНИ

Ця історія розпочалася зі звичайної прогулянки. Втім, вона назавжди змінила світогляд одного юнака. І, можливо, змінить життя багатьох інших.

Марк збирався на прогулянку — точніше, планував разом із друзями посталкерити й роздивитися старі руїни неподалік від міста. Дорослі суворо забороняли туди ходити, лякаючи небезпекою. Та й місцева поліція лютувала, якщо ловила когось поблизу: виписувала величезні штрафи, призначала виправні роботи, а іноді навіть влаштовувала обшуки вдома — хоча що саме правоохоронці шукали, так і лишалося таємницею. У школі про ці руїни згадували лише побіжно, ніби соромлячись самого факту їхнього існування: «старі забудови з давніх часів, нічого цікавого». Але підлітки завжди відчувають, коли дорослі щось приховують, — і саме тому туди тягнуло найсильніше.

Сьогодні Марк пішов сам. З друзями було весело, але вони боялися заходити в надто розтрощені будівлі — наче в тих досі жила пам'ять про щось лихе. А сьогодні хлопця цікавили не стільки самі руїни, скільки три величезні опалені вирви від потужних авіабомб, які він помітив ще здалеку, коли перелізав через паркан пустиря. Йому здавалося, що саме там на нього чекає щось важливе. Щось кликало його туди — тихо, наполегливо, мов голос із-під землі.

Дістатися туди виявилося непросто: шлях перегороджували шматки цегли, розтрощений бетон і купи іржавої арматури, що стирчали в різні боки, наче гострі зуби велетенського хижака. Марк обережно переступав через уламки, притримуючись за холодні, обвуглені плити. І ось — те, що одразу привернуло його увагу.

Решітка. Непримітна на перший погляд, майже вросла в землю під шаром попелу й пилу — здавалося, її просто зірвало вибуховою хвилею й кинуло на каміння. Але ні.

Це була вентиляція. Єдиний шлях до таємниці, що манила й лякала водночас.

Вентиляційний тунель виявився вузьким і звивистим. Усередині смерділо цвіллю та іржею, та гнучка статура Марка дозволяла просуватися вперед без особливих перешкод. Він повз, відчуваючи, як холодний метал торкається плечей. Попереду тунель нарешті почав розширюватися. І ось — ще одна решітка. Довелося трохи повозитися, викручуючи заіржавілі гвинти складаним ножем. Звільнена конструкція з глухим гуркотом упала кудись у темряву.

Промінь ліхтарика ковзнув у проріз, вихопивши з пітьми широкий просторий коридор, загороджений якимись речами. Проте потужності світла бракувало, щоб роздивитися, що саме це було.

Закріпивши мотузку за міцний виступ арматури, Марк неквапливо почав спускатися. Серце калатало десь у горлі. Та щойно черевики торкнулися підлоги, під підошвами пролунав сухий металевий скрегіт. Хлопець опустив ліхтарик нижче: він стояв на купі посірілих гільз, що розсипалися під ногами, мов сухе листя.

Крижана рука страху миттєво стиснула серце. Тепер промінь виразно висвітлив те, що Марк здалеку прийняв за купи сміття.

Коридор був заповнений кістяками у військовій формі, шоломах та бронежилетах. Вони лежали в найрізноманітніших позах — там, де їх застигла смерть, наче хтось натиснув на паузу в жахливому фільмі. Тут точився бій. Жорстокий і кривавий. Спорядження на загиблих було розірване кулями та уламками, а на вицвілій тканині темніли запечені плями кольору іржі, які вже ніколи не змиються дощами.

Марк уважно озирався довкола, намагаючись збагнути, що тут сталося. Спускаючись сюди, він сподівався знайти лише дрібні релікти — гільзу на згадку чи стару каску. Але побачене перевершувало уяву й водночас попереджало про смертельну небезпеку. Інстинкти вимагали тікати, та цікавість перемогла.

Він пішов поміж рештками — обережно, майже навшпиньки, наче боявся сполохати вічний сон цих людей. Картина битви поступово вимальовувалася. Група бійців у темній формі увірвалася в коридор і зіткнулася із захисниками, які не очікували нападу. Дивним було те, що на тілах захисників збереглися медичні бинти, бандажі й навіть турнікети — і жодної зброї.

Промінь ковзнув по стіні й завмер на облупленому написи: «Медблок. Приймальне відділення».

Госпіталь?

Ті, хто прийшов сюди, вбивали поранених — безборонних людей, не здатних себе захистити. І чим далі Марк просувався, тим моторошнішою ставала картина. Місцеві згуртувалися й давали відсіч просто в коридорах, забарикадувавши проходи ліжками та шафами. Та нападники сунули вперед, втрачаючи своїх, не зупиняючись ні на мить — наче їм було байдуже до кількості жертв.

Розпочався житловий блок: суцільний хаос, двері вибиті чи вирвані м'ясом, на стінах — обгорілі дитячі малюнки, колись дбайливо прикріплені чиєюсь рукою. В одній із прохідних кімнат він побачив ще один кістяк. Цей боєць явно відрізнявся від інших: ані бронежилета, ані шолома — лише військовий кашкет із прим'ятим козирком, що так і лишився на ньому. Він лежав, притиснувшись до стіни й закриваючи собою щось своїм тілом. Наче це було найдорожчим скарбом, важливішим за власне життя.

Марк обережно повернув рештки. В очі впав пластиковий бейдж. Хлопець зняв його, навіть не глянувши. A під тілом лежав той самий скарб: невеликий камуфльований рюкзак і згорток кольорової тканини, притиснутий до грудей так міцно, що навіть час і смерть не змогли розтиснути цих обіймів.

— Вибач, я це візьму, — прошепотів Марк. Власний голос здався йому чужим у мертвій тиші.

І йому здалося, ніби кістляві пальці самі розімкнулися, передаючи здобуток, збережений останнім зусиллям волі. Щось коротко блиснуло в темряві в світлі ліхтаря.

Цікавість розпирала, хотілося негайно роздивитися знахідку, але спершу треба було знайти безпечніше місце, подалі від цих мовчазних свідків трагедії. Марк пройшов далі коридором, обійшов завал із уламків стелі й нарешті знайшов відносно цілу кімнату — колишній кабінет, судячи з напіврозваленої шафи в кутку.

Він сів за стіл, поклав знайдені речі перед собою і на мить завмер, збираючись із духом. А потім узяв до рук бейдж.

«Діана Росту. АІ-спеціаліст» — свідчив напис. З невеличкого фото дивилася мила дівчина у формі, років дев'ятнадцяти, з непокірним рудуватим волоссям, що вибивалося з-під берета, і легкою, майже зухвалою посмішкою.