Запис №6

(Запис зроблено наприкінці п'ятого місяця роботи. На сторінці — слід від фіолетової помади та кілька сушених пелюсток лаванди)

«Найкращий маскувальний костюм — це людська глупота, Златко. Якщо ти одягнеш перуку й упевнено закрутиш на голові тюрбан, люди бачитимуть твій образ, а не твоє обличчя. Вони занадто зайняті своїми проблемами, щоб розгледіти під гримом студентку».

 (із порад Тьоті Рози про конспірацію)

ВЕЛИКЕ ПЕРЕВТІЛЕННЯ: Професійний камуфляж

Маю записати це тут, бо сьогодні моя театральна кар'єра ледь не закінчилася гучним скандалом, але натомість перетворилася на мій особистий тріумф.

Давай зафіксуємо для історії, як саме виглядає велика і могутня Пані Зара. Оскільки я вчуся на акторському, до питання реквізиту я підійшла максимально серйозно.

Мій щоденний робочий лук — це:

1. Величезна синя перука з кучерями (у реальному житті я, на секундочку, шатенка з каре).

2. Театральний грим: тон на три відтінки темніший за мою шкіру, стрілки на очах такі жирні, що ними можна креслити карти на географії, і штучна родимка над губою.

3. Головний артефакт — густа чорна вуаль. Вона звисає з чалми прямо на обличчя. По-перше, це додає плюс сто балів до готичної таємничості. По-друге, через неї клієнти взагалі не бачать моїх очей.

І сьогодні цей камуфляж складав найважчий іспит у моєму житті.

У кабінет записався... Арсеній Альбертович. Мій власний викладач акторської майстерності!

Коли Еля прочинила двері й загробним голосом назвала його ім'я, у мене всередині все просто залізобетонно стиснулося від жаху. Це ж людина-рентген! Він на парах змушує нас помічати кожен рух пальця, знає мій голос, міміку, поставу! Я вже подумки прощалася з дипломом і збирала речі в тюрму до Захара.

Арсеній Альбертович сів навпроти, поправив свій інтелігентський шарф, сумно подивився на мою кришталеву кулю і затягнув:

— Пані Заро, мені порадили вас як останню надію. Мені здається, на мою творчу музу навели порчу зневіри. Спектакль не клеїться, студенти — бездарі, особливо одна коза на третьому курсі, Майська її прізвище, вічно запізнюється...

Я ледь колу Мишка собі під нігті не виплюнула. Мишко в навушнику в цей момент так іржав, що я думала — у мене перепонка лусне.

Я затамувала подих, опустила вуаль ще нижче, змінила голос на низьке хрипке контральто (Тьотя Роза навчила так говорити діафрагмою) і видала:

— Я бачу твій біль, майстре... Навколо тебе витає дух заздрощів від колег по театру. А щодо дівчини Майської... зірки кажуть, у неї велике майбутнє, не гноби її, бо космос забере у тебе натхнення!

Альбертович аж підскочив — очі круглі, руки трясуться. Він дивився на мене через чорну вуаль із таким благоговінням, ніби перед ним сидів воскреслий Станіславський. Він не те що не впізнав мене — наприкінці сеансу поцілував мені руку, залишив дві тисячі гривень чайових і пообіцяв поставити Майській автомат за семестр!

Слава макаронам! (Як каже Мишко.)

Театральний грим і чорна вуаль — офіційно найкраще, що винайшло людство.

ЕЛЯ ТА ЇЇ ВІДЬОМСЬКИЙ СУПЕРМАРКЕТ

А тепер про головне поповнення нашої банди. У нас з'явилася Еля (Ельвіра)!

Пам'ятаєте ту дірку в стіні, яку Борюсік випадково пробив перфоратором у сусіднє приміщення ветмагазину? Так от, ветеринари звідти з'їхали, бо не витримали постійного каркання нашого крука Муна.

І це місце орендувала Еля — абсолютно шалена дівчина з яскраво-бордовим волоссям і пристрастю до всього готичного.

Ми познайомилися, коли вона прийшла сваритися через те, що наш кіт Мар заліз через дірку в стіні до неї й зжер пакет сушеної котячої м'яти. Слово за слово — і ми зрозуміли, що створені для бізнес-колаборації.

Еля відкрила за стінкою магазинчик «Магічна лавка Ельвіри». Там тепер такий асортимент, що Амстердам нервово курить збоку: сушені жаб'ячі лапки, кольорова ритуальна сіль, свічки всіх кольорів веселки, пластикові крила кажанів і китайські карти Таро з позолотою. (Жаб'ячі лапки, до речі, зі звичайних жаб із найближчого ставка.)

 Нова посада: Еля — секретар Пані Зари

Оскільки потік ло... VIP-клієнтів став уже нереальним, Еля офіційно стала моїм секретарем і адміністратором. Тепер усе працює як швейцарський годинник із відьмацьким присмаком.

Еля сидить на рецепції: Вона одягається в чорне мереживо, фарбує губи чорною помадою і дивиться на клієнтів так, ніби вже знає дату їхнього похорону. Атмосферу наганяє — просто блиск! Веде запис, фільтрує чергу і з абсолютно серйозним обличчям каже чиновникам: «Пані Зара зараз приймає сигнали з Андромеди. Почекайте п'ять хвилин».

Маркетинговий хід: Коли клієнт виходить від мене переляканий моїми «пророцтвами», Еля тепленьким бере його на виході: «Ой, я бачу, Пані Зара знайшла у вас порчу? Вам терміново потрібна червона свічка захисту. Лише сьогодні для вас — всього за 500 гривень. Якщо не спалите її сьогодні о шостій вечора — чакра закриється назавжди».

І люди купують! Парафінові свічки з АТБ, які Еля просто обваляла в сушеному кропі, розлітаються як гарячі пиріжки.

Ми ділимо прибуток чесно. Борюсік задоволений, бо Еля тепер підгодовує його печивом у формі черепків, Мишко щасливий, бо Еля купує йому енергетики, а я нарешті можу видихнути, бо мені більше не треба самій відкривати двері й рахувати гроші.

Нотатки на полях:

Арсеній Альбертович дійсно мене не впізнав. Слава макаронам ще раз. Треба завтра на парах зробити максимально тупе обличчя і попросити вибачення за запізнення, щоб у нього навіть підозри не виникло.