Запис №1

2 роки тому.

«Магія — це не крила кажана і не хвости жаб. Магія, Златко, — це коли ти знаєш про людину те, що вона сама боїться собі зізнатися перед дзеркалом. Ну, і вміння вчасно закотити очі, звісно»

(с) Тьотя Роза, за тиждень до того, як поїхати в Ізраїль і залишити мені у спадок цей дурдом.*

ДЕНЬ ВІДКРИТТЯ:

Сьогодні ми офіційно відкрили салон «Пані Зара. Магія, таро, екзорцизм та нумерологія». Ну, як відкрили... Борюсік три години матюкався, намагаючись прибити трикляту фіолетову вивіску над дверима колишнього кабінету з ремонту взуття. Він випадково промахнувся повз цвях, пробив стіну наскрізь у сусідній ветеринарний магазин, зате тепер у нас є вентиляція.

Борюсік — свята людина. Притягнув звідкись величезний дубовий стіл. Каже: «Златунь, це з офісу одного банкрута, на ньому солідно карти розкладати, криміналом пахне, клієнти поважатимуть» Лисий, спітнілий, у майці-алкоголічці, але дивиться на мене як на королеву. Пообіцяв моєму брату Захару перед його посадкою, що «малу ніхто не образить», от і віддувається.

Технічний відділ (і рижа катастрофа)

У кутку, за багряною шторою, яку ми поцупили з актової зали мого театрального, сидить «Мишко» Йому шістнадцять, у нього прищі, окуляри на пів обличчя і чистий геній у голові.

 * Він провів сюди такий інтернет, що в усьому районі зник мобільний зв'язок.

 * Створив мені сайт за дві години.

 * Поставив приховану Bluetooth-колонку в гіпсову черепушку на полиці.

Тепер, якщо натиснути кнопку під столом, череп глухим басом каже: *«Доооляяя...»*. Мишко каже, що це звуковий маркетинг. Я кажу, що мене саму злякає до усерячки.

Хвостата і крилата нечисть

Тьотя Роза разом із приміщенням та боргами за комуналку скинула на мене своїх вихованців.

 Кіт Мар: величезний, чорний, з такими зеленими очима, наче він знає код від сейфу Нацбанку. Сьогодні весь день сидів на підвіконні й зневажливо дивився, як я розвішую штучне павутиння.

 Крук Мун: цей готичний паразит уже вкрав у Борюсіка запальничку і сховав під шафу. Тьотя Роза стверджувала, що Мун — це реінкарнація якогось середньовічного чаклуна. Поки що він реінкарнація звичайного злодія.

Про спадок Тьоті Рози (Чому це стрьомно)

Давай чесно, я — студентка театрального. Для мене Пані Зара — це просто роль. Я знаю, де купити карти, як увімкнути дим-машину і як за допомогою Мишка дізнатися, що клієнтка три дні тому шукала в гуглі «як вивести плями від вина з норкової шуби чоловікової коханки». Це чиста психологія та кібершпигунство.

Але є одне «АЛЕ».Тьотя Роза. Вона реально щось вміла. Я пам'ятаю, як до неї прийшов один бандит із дев'яностих — пальці віялом, золотий ланцюг товщиною з кулак. Мишко тоді ще під стіл пішки ходив, ніякого інтернету не було. Роза просто подивилася на його чашку з-під кави, пожовтіла і сказала: «Твій водій завтра не заведе машину. Не сідай у неї». Наступного дня ту машину підірвали разом із водієм. Бандит потім привіз їй три мішки грошей і золотий унітаз (який вона, слава Богу, продала…принаймні так сказала. Моя тітонька ж ніколи не обманює…ну майже…)

Перед від'їздом вона взяла мене за руку. Її долоня була гарячою, як праска. Вона сказала:

«Златко, ти думаєш, що ти просто граєш. Нехай. Твоя комедія — це твій щит. Але пам'ятай: коли ти почуєш холод між лопатками і твої губи самі скажуть слово, якого ти не знала — не зупиняйся. Це говорить Сила. І ніколи, чуєш, ніколи не бери грошей у людей із сухими очима»*.

Я тоді посміялася. А зараз сиджу в кабінеті, палю свічки з ароматом лаванди (бо в приміщенні досі тхне старими мештами), і мені чомусь жим-жим.

Завтра перший клієнт. Якийсь місцевий чиновник, якого Мишко вже «пробив» по повній програмі — від коханок до незадекларованої дачі в Козині. Ми готові до великого блефу.

Але що, якщо тьотя Роза мала рацію, і ця магія — не зовсім вигадка?