Не всі люди померли

25.05.2030 день виживання 4

погода сонячна

Все ж таки я заснула, на щастя мене ніхто не з*їв, на жаль, Джессі зникла.Я почала ходити та тихо її звати,щоб не привернути увагу фріків.Трохи праворуч я почула її гавкіт, давно я його не чула, тиждень здається.Моя перша думка, що вона в біді, та гавкіт був скоріше як при грі. Я безшумно,але доволі швидко дісталася туди і.....диво, люди, живі люди розклали табір на галявину, палатки, вогонь та барикади.З мого боку небезпечно було до них виходити, та там моя єдина подруга.Вставши та направивши арбалет на чоловіка який був біля Джессі, я сказала, щоби залишили мою собаку в спокої і тоді я не вистрелю, ми тихо підемо своєю дорого. У відповідь була не агресія як я думала, а лише спокійна посмішка.Він підняв руки та миролюбиво сказав, що собака сама до нього прийшла, у неї був заєць в зубах, він хотів забрати, люди також їсти хочуть. Джессі вже прискакала до мене та з видом переможця тримала в зубах зайця.Видно, що сама задушила та просто бавилася.Чесно кажучи, я б не відмовилася від смаженого кроля, моя гидливість зникла коли я з*їла свій останній нормальний сніданок. Я вже хотіла розвернутися та піти, як побачила людей там.Налякані, з пустими очима. Серед них були діти, які виглядали та роздивлялися мою собаку.Лише в їх очах була іскра, мабуть ще не розуміють наслідків катастрофи.Тоді ж чоловік запропонував залишитися хоча б на день у них, якщо стріляти вмію то допоможу вполювати здобич, або постерегти людей поки він сходить в місто.Скоріш за все, я б відмовила йому, та чомусь мені згадався той садок, тільця які назавжди там будуть лежали та фріки які вже не відчують нічого.Я погодилася, але з умовою, що буду ночувати окремо.Чоловік заперечив, натякаючи що це небезпечно, та я стояла на своєму.Зараз нікому не можна довіряти, фріки хоча б уже не люди, ними керує інстинкт вічного голоду.Військові прибирають всі можливі загрози, начебто правильно, але так нелюдяно, хоча я не знаю як я вчинила на їхньому місці.Зараз коли людьське життя нічого не вартує, потрібно стерегтися всіх.Але Джессі зовсім їх не боялась, вона побігла до людей та просила почухати їй животик. Ну, якщо вона їм довіряє то і я можу, кажуть тварини відчувають людей.

Я сходила за рюкзаком та повернулася, дала пару банок квасолі в томатному соусі та банку мясних консерв,мені ще Джессі годувати.До речі, вона все ж віддала зайця чоловіку.Він сказав що притогує з нього рагу.

Поступово я з усіма познайомилася.Марія з двома дітьми,Карлос і Джулія.Пара Том та Хлоя, самого чоловіка звати Джон, його дружину Софі і син Грег .Ще один Біллі, суровий такий.Красень з різними очима Ноа.Одна пара мене насторожила, якісь вони колючі, я прямо відчуваю від них злобу.Жіночка років 40 підійшла до Джессі та почала гладити, сказала, що якби вони не кинули пса то він був би поруч.А її чоловік відповів що хоча б суп з неї могли зварити і так гидко розсміявся. Мені стало не по собі,Джессі до речі його до себе не підпустила та всілася біля мене.Джон сказав що всі вони їхали по трасі, та коли побачили затор вирішили тікати, і не даремно, там була бійня.Всі хто залишився або були з*їдені,або перетворені.Вони розбили табір тут, вирішили що в лісі безпечніше.Згодом поставлять загороду із дерев та вишки.Прийматимуть всіх та будуть допомагати.Джон говорив це з таким захопленням, він горів цим, але це не просто так, є щось за цим, та що я поки не дізналася.Він попросив у мене лиш одного, так як чоловіків зовсім мало, а жінки поки не навчилися оборонятися, залишитися тут та боронити табір.Фріків тут небагато і ходять вони по одному, арбалетом вбивати їх буде просто. Я встала і сказала що підемо через пару днів, а поки потрібно налагодити оборону та місце куди складати спорядження та їжу.Зараз весна, тепло спати в палатках, та вічно так бути не може.Допоможу чим зможу, але натомість я попросила прихисток якщо я сюди повернуся.Ми вдарили по рукам та розійшлися. Допишу мабуть у вішлист, закохатися та бути коханою.....