Таточко, де ти?

23.05.2030 день виживання 2

погода пасмурна

Що ж, сьогодні мені не пощастило.Погода вранці мене підвела.Через хмари, на вулиці було прохолодно, саме те щоб відкрити вікна та лежати читати книгу.Але не в цьому світі, тепер такі маленькі радощі мені не доступні.Після вчорашньої картини я не могла спати,їсти та нормально мислити.Потрібно йти в центр міста та шукати тата.Навіть не шукати а....просто щоб я була спокійна що його там нема і я не кинула тата тут помирати на самоті.Нагодувавши Джессі та зібравшись ми пішли, поки не пішов дощ, уявлення не маю як фріки будуть себе поводити та перевіряти не хочу. 

В мене вже було щось по типу плану, просто піду по дахам, зберуся через пожежні драбини, Джессі затягну, все ж безпечніше чим йти по центральним вулицям.Взявши все необхідне, так як я не знала чи повернуся сюди, вирушила в дорогу.
Зовсім нещодавно це був тихий пригород, по вулиці грали діти, дорослі по дорозі брали каву, а ось тут в парку ми гуляли з Джессі.Буквально за чотири дні, ця ділянка міста перетворилася на безлюдну пустку.Фріків було більше чим зазвичай, дивно що військові сказали що все зачистили.Чи може вони забрали всіх здорових та утилізували можливих нових заражених.Навіть думати про це не хочу, головне що з нами все добре.Якщо зараз думати про кожну загублену душу то можна зійти з розуму.

Пройшовши немалу кількість кілометрів ми дісталися центру.Сонце уже стояло в зеніті, та через прохолоду фріки були активніші.Знайшовши пожежну драбину ми піднялися з Джессі і я застигла.В самій,колись,прохідній вулиці тепер кишіли фріки, їх було настільки багато що не можна розглядіти хто де.Я присіла та почала думати що робити далі, звісно я розуміла що їх тут буде більше, але ж не настільки.І як тепер бути, як потрапити до батька і не бути розтерзаною цими потворами.Джессі на диво була спокійна, не гавкала та не боялась.

Та все ж ми долізли по дахам і спустилися на дорогу.Швидко,перебіжками ми добігли до татового під*їзду.Двері були відчинені, хоча б щось хороше, так як за нами уже шли два фріки, вони якісь заторможені, можливо нещодавно обернувся.Пройшовши чотири поверхи, ми побачили відкриту квартиру.Там стояв фрік, навколо нього були якісь гілки, бруд та сміття.Він здається спав, я тихенько закрила двері та підперла його якоюсь дошкою.Дійшовши нарешті до татової квартири я не відразу постукала,занадто страшно.Та все ж я почула як там хтось є.І  тоді я постукала та позвала його.Тато відкрів двері,глянув на мене, його шкіра була дуже блідою, а на шиї проступала чорна жила.Він лише сказав тікай та впав на підлогу.Його почало трусити, він стогнав та кричав, фрік із квартири почав вибивати двері.Я дуже злякалася та не могла його так залишити, я не знала що робити, але вирішила щоб він не мучався відпустити його.Взявши ніж я перерізала йому шиї, він помер в мене на руках і я нічого не змогла зробити.Оглянувши його я зрозуміла що укусу нема.

Я не пам*ятаю як я вийшла та дісталася якогось дому.Все було на автоматі, лиш ввечері мене накрило, я плакала і плакала.Мій перший вбитий фрік, мій тато.На ньому не було укусів, заглянувши в квартиру я побачила де він востаннє сидів.В спальні, на ліжку.Він дивився наш сімейний альбом, поруч був пістолет та записка

"Якщо хтось це знайде,знайте, я не хочу ставати потворою, я піду як людина."

Мій любий татко, завжди думав про інших.В його квартирі було все для виживання, зброя, їжа та безпечна територія, але пліснява на стіні не дала йому шансів.Біля цієї стіни в сусідній квартирі сидів мертвий фрік, він і пустив спори в татову квартиру.Того живого фріка я також вбила, і може ще декілька.Я не пам*ятаю.Хочеться впасти та здатись, але не можна треба шукати маму та брата.Сподіваюсь у них не така участь.Я повинна була плакати за татом.Але замість цього думала, де мама....