Розділ одинадцятий. Ультиматум у темряві

Ми повернулися до дому клану зранку, але ліс вже залишався позаду.
Місяць ще не зійшов, а зорі згасали над містом. Все виглядало мирно. Але я знала: мир — лише маска.
— Вони чекатимуть, — сказав Адріан, коли ми підійшли до воріт. — І, можливо, не тільки на мене.
Я відчула, як сила в мені пульсує, готова до дії. Вона вже не була моєю таємницею. Вона — моє слово. Мій щит. Мій меч.
Двері відчинилися, ніби знаючи про наш прихід. Перед нами стояла Рада. Та сама біловолоса жінка, чоловік із різкою усмішкою та ще кілька старших вампірів. Їхні погляди були холодні, гострі, як леза.
— Обрана, — промовила біловолоса, — ти повернулася… жива. І, схоже, не сама.
— І не належу вам, — сказала я. Голос мій був спокійний, впевнений. — Ми прийшли з Адріаном висловити ультиматум.
Вони насмішкувато посміхнулися.
— Ультиматум? — холодно сказав чоловік із усмішкою. — Смішно. Ти одна, а ми — клан.
Я підняла руку. Темне світло знову спалахнуло між пальцями. Воно не палило, але змусило всіх відступити на крок. Серце б’ється, думки — чіткі, холодні. Я відчула зв’язок між собою та силою, що керує світом навколо.
— Я не одна, — повторила я. — Якщо ви спробуєте використати мене або мою кров, ми почнемо війну. І я не зупинюся, поки ви не здадетеся.
Біловолоса жінка нахилила голову. Вона зрозуміла, що цього разу слова — не порожні. Я відчувала їх страх — тонкий, майже непомітний.
— І що ти хочеш? — запитав чоловік із усмішкою.
— Змінити правила, — сказала я. — Ми обираємо, як жити, а не ви. І це означає: клан не може тримати Обрану як зброю. Ми або рівні, або — конфлікт.
Адріан виступив уперед, ставши поруч зі мною.
— І якщо ви не приймете, — сказав він, — вони побачать, що Обрана вже не дитина. Вона — сила, яку ви недооцінили.
Ліс, що залишився позаду, ніби відгукнувся в моїй крові. Сила відгукнулася на голос. Один із вампірів, який завжди сміявся, відступив. Решта Раду зупинилася, відчуваючи, що баланс змінився.
— Добре, — промовила біловолоса нарешті. — Ми слухаємо.
Але пам’ятайте: правила змінюються, але темрява залишається.
Я відчула ритм її думок. Вона розуміла, що цього разу я не підкорююсь страху. Моя сила — моя, а не їхня.
— Тепер ми визначаємо нову рівновагу, — сказала я. — І вона починається з поваги до життя, а не влади над ним.
Адріан притиснув мене до себе. Я відчула його тепло. І тоді зрозуміла: ми почали нову еру — не лише для себе, а для всіх, хто живе у світі ночі і світла.
— Разом, — прошепотів він.
— Разом, — відповіла я.
Місяць піднявся, освітлюючи нашу перемогу. Не крик, не кров — а вибір і сила, що стояла поруч з нами.
Тепер я знала: ми змінимо правила,
і жоден клан не зможе забути про нас.