Розділ дев’ятий. Та, що пам’ятає перший вибір

Ліс прийняв нас не одразу.
Ми йшли мовчки, оминаючи коріння й темні провалля між деревами. Тут ніч була іншою — живою. Вона дихала, слухала, відповідала. Я відчувала її під шкірою, ніби земля впізнавала мене.
— Зупинимося тут, — прошепотів Адріан, коли дерева розступилися, відкриваючи невелику галявину.
У центрі стояв камінь. Старий, тріснутий, покритий мохом. На ньому — той самий символ, що я бачила у щоденниках.
— Це… — я затамувала подих.
— Вузол, — сказав він. — Місце, де межі тонші.
Я зробила крок — і повітря навколо завібрувало. Мій подих збився. Серце вдарило швидше.
— Вона тут, — прошепотіла я.
— Хто? — Адріан напружився.
— Та, що спостерігала. Довше за всіх.
Світло місяця згасло, ніби хтось накрив його долонею. З тіні між деревами вийшла постать — висока, струнка, з волоссям, білим, як попіл. Її очі світилися не червоним і не бурштином — вони були глибокі, як ніч без зірок.
— Нарешті, — промовила вона. — Ти прийшла сама.
Адріан ступив уперед.
— Назви себе.
Вона подивилася на нього з легкою усмішкою.
— Я була тут до ваших кланів. До Ради. До перших законів.
Мене звали по-різному.
Але ти можеш назвати мене Моріель.
Моє ім’я ніби відгукнулося в грудях.
— Ти… знала мене? — спитала я.
— Я знала кожну тебе, — відповіла Моріель. — І кожного разу ти приходила з однаковим запитанням у очах.
— Яким? — прошепотіла я.
— Чи можна любити і не зруйнувати світ.
Тиша стала важкою.
— Вони кажуть, я — ключ, — сказала я. — Що я або врятую, або знищу.
— Брехня наполовину, — Моріель підійшла ближче. — Ти — не ключ. Ти — рука, що його тримає.
Вона простягнула долоню. У повітрі з’явилися образи — уривки життів. Я бачила себе іншою: у білому, у чорному, зі зброєю і з порожніми руками. Бачила Адріана поруч… і далеко.
— Кожного разу ти робила вибір за інших, — сказала Моріель. — За світ. За рівновагу. За страх.
— А цього разу? — мій голос тремтів.
— Цього разу ти можеш обрати себе, — відповіла вона. — І це змінить усе.
Адріан зробив крок до мене.
— Я не дозволю їй стати жертвою, — сказав він твердо.
Моріель кивнула.
— Саме тому ти тут. Але пам’ятай: любов — не щит. Вона — вогонь. Якщо не навчитеся тримати його разом, він спалить вас обох.
Я вдихнула. Сила в мені відгукнулася — спокійно, рівно.
— Що мені робити? — спитала я.
Моріель торкнулася каменя. Символ спалахнув м’яким світлом.
— Навчитися не обирати крайнощі, — сказала вона. — Є третій шлях.
Світ, де кланам доведеться відмовитися від влади, а не від крові.
— Вони не погодяться, — гірко мовив Адріан.
— Тоді світ змусить їх, — відповіла вона. — Через тебе.
Вона подивилася мені просто в очі.
— Але запам’ятай: твоя сила зростає не від гніву. Від зв’язку.
Якщо він зламається — зламаєшся і ти.
Я взяла Адріана за руку. Міцно.
— Ми впораємося, — сказала я.
Моріель усміхнулася — вперше тепло.
— Тоді прийми дар, — сказала вона і торкнулася мого чола.
Світ здригнувся.
Я побачила шлях — не один. Багато. Але вперше серед них був той, де ми йдемо разом, не тікаючи і не жертвуючи.
Коли я кліпнула, Моріель уже зникла. Місяць повернувся, ліс зашепотів.
— Що вона зробила? — тихо спитав Адріан.
Я усміхнулася, відчуваючи нову ясність.
— Вона нагадала, — відповіла я. — Що вибір — це не кінець. Це початок.
Десь далеко пролунали кроки. Багато.
— Полювання триває, — сказав він.
Я підняла погляд.
— Нехай. Тепер у нас є шлях.
І ліс, здається, погодився.