Розділ сьомий. Те, що записано кров’ю

Після тієї ночі дім змінився.
Або, можливо, змінилася я.
Коридори здавалися вужчими, тіні — уважнішими. Вампіри, яких я зустрічала, відводили погляди або дивилися надто пильно, ніби намагаючись вирішити: боятися мене чи вклонятися.
Я йшла поруч з Адріаном, але тепер між нами було щось нове. Не лише зв’язок. Відповідальність.
— Вони не забудуть, — сказав він, коли ми зайшли до бібліотеки. — І не пробачать.
— А ти? — спитала я.
Він зупинився.
— Я не шкодую, — відповів він повільно. — Але правда важча, ніж бій.
Бібліотека була схожа на храм. Стелажі до самої стелі, старі книги, сувої, запах пилу й чорнила. У центрі — кам’яний стіл, на якому лежав товстий том у темній шкірі.
— Це щоденники, — сказав Адріан. — Ті, з яких усе почалося.
Я підійшла ближче. На обкладинці — символ, схожий на той, що спалахував під моїми ногами під час тренування.
— Хто їх писав?
— Ті, ким ти могла бути… раніше.
Моє серце стиснулося.
— Раніше — коли?
Він відкрив книгу.
Сторінки були пожовклі, але текст — чіткий, ніби його писали вчора. Почерк — жіночий.
«Якщо ти читаєш це, значить, кров знову прокинулася.
Я не знаю, ким ти стала в цьому житті — королевою чи жертвою.
Але знай: ми — не перші.
І не останні.»
Я відчула, як по спині пробіг холод.
— Це… я? — прошепотіла я.
— Не ти, — відповів Адріан. — Але твоя лінія. Твоя душа, що повертається.
Він перегорнув сторінку.
«Обрана не народжується — вона повертається.
Кожного разу в іншому тілі.
З іншими спогадами.
Але з тим самим вибором.»
— Реінкарнація? — мій голос зірвався.
— Швидше… повторення, — сказав він. — Світ не може завершити війну між світлом і темрявою. Тому створює тебе знову.
Я опустилася на стілець.
— І щоразу я…?
— Щоразу ти або рятуєш, або знищуєш, — відповів він чесно.
Я подивилася на нього.
— А ти?
Він завмер.
— Я був поруч не вперше.
Між нами запала тиша.
— Ти пам’ятаєш мене? — прошепотіла я.
— Не обличчя, — сказав він. — Відчуття. Завжди одне й те саме.
Страх втратити.
І провина, що не зміг урятувати.
Я підвелася. Підійшла до нього впритул.
— Цього разу буде інакше.
— Ти не знаєш цього, — гірко усміхнувся він.
— Знаю, — я поклала руку йому на груди. — Бо цього разу я пам’ятаю не минуле. Я пам’ятаю себе.
Його подих збився.
— Це небезпечно, — прошепотів він. — Якщо Рада дізнається…
— Хай дізнається, — сказала я. — Я втомилася бути тінню власної долі.
Він підняв моє обличчя.
— Ти змінюєш усе, — сказав він тихо.
— Тоді змінись зі мною.
Між нами не було поспіху. Лише тиша і тяжіння, яке більше не потребувало дозволу. Його лоб торкнувся мого, його руки — талії. Я відчула тепло, яке суперечило всім законам ночі.
— Якщо я перейду цю межу, — прошепотів він, — дороги назад не буде.
Я усміхнулася.
— А вона тобі ще потрібна?
Його губи торкнулися моїх — обережно, майже священно. Не як у вампіра й Обраної. Як у двох, хто знайшов одне одного крізь століття.
Десь у глибині бібліотеки сторінки самі перегорнулися.
І чорнило на останньому аркуші почало проступати, ніби писане невидимою рукою.
«Цього разу вона не буде одна.»
Я заплющила очі.
Бо вперше за всі життя
я не боялася свого вибору.