Розділ шостий. Ніч, що прийшла за мною

Вони з’явилися без звуку.
Не було тривоги, не було криків. Лише раптове відчуття — ніби повітря розірвалося, і темрява стала густішою. Я відчула їх ще до того, як побачила. Холодні. Старі. Голодні.
— Не рухайся, — прошепотів Адріан, притягуючи мене ближче до себе.
Але було пізно.
Стіни здригнулися. Символи на камені згасли, ніби хтось вирвав із них силу. З тіні вийшли постаті — шість. Усі в чорному, з очима, що світилися різними відтінками червоного.
Рада.
— Адріане, — промовила та сама жінка з білим волоссям. — Ти зробив свій вибір. Тепер зроби крок убік.
— Вона не піде з вами, — його голос був спокійний, але я відчувала напругу в кожному м’язі його тіла.
— Це не прохання, — відповіла вона. — Це закон.
Я вийшла вперед, перш ніж він встиг мене зупинити.
— Я не ваша власність, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — І не ваша зброя.
Чоловік з різкою усмішкою нахилив голову.
— Ще ні, — сказав він. — Але станеш. Добровільно чи ні.
Повітря навколо стиснулося. Я відчула, як сила в мені заворушилася, реагуючи на загрозу, мов звір у клітці.
— Не зараз, — прошепотів Адріан, ледь торкнувшись моєї руки.
Але вони напали.
Все сталося миттєво. Тіні рвонули вперед, простір розірвався від удару сили. Адріан відштовхнув мене назад, і в ту ж мить один із вампірів врізався в нього, мов таран.
Я впала, вдарившись об камінь.
— Адріане! — крикнула я.
Я побачила кров. Його кров.
Щось усередині мене зламалося.
Сила рвонула назовні — не вибухом, а хвилею. Темне світло залило залу, символи спалахнули знову, сильніше, ніж будь-коли. Я підвелася, не відчуваючи болю, не відчуваючи страху.
— Відійдіть від нього, — сказала я.
Мій голос був іншим. Глибшим. Він відбивався від стін, ніби говорила не лише я.
Рада завмерла.
— Ось воно, — прошепотіла біловолоса. — Пробудження.
Один із них кинувся до мене.
Я не торкнулася його.
Просто підняла руку.
Його відкинуло назад, врізавши в колону так сильно, що камінь тріснув. Я відчула це — не як злість, а як ясність. Я знала, що роблю. І знала, що можу більше.
— Зупинись! — крикнув Адріан. — Не дай їй поглинути тебе!
Але я вже бачила інше. Нитки. Світлі й темні, що тягнулися від кожного з них. Я потягнулася до однієї — і вона обірвалася.
Вампір упав, не рухаючись.
Тиша стала оглушливою.
— Ти щойно порушила всі закони, — сказала жінка з Ради, дивлячись на мене з новою обережністю. — Ти вбила одного з нас.
Я подивилася на свої руки. Вони тремтіли.
— Він напав, — тихо сказала я. — І я захищалася.
Адріан підвівся, підійшов до мене й став поруч. Пліч-о-пліч.
— Тепер вона під моєю клятвою, — сказав він. — І якщо ви торкнетеся її — почнеться війна.
Рада мовчала. Вони відступили на крок.
— Війна вже почалася, — відповіла біловолоса. — Просто ти ще не прийняв цього.
Вони зникли так само раптово, як і з’явилися.
Я опустилася на коліна. Сила відступила, залишивши після себе втому і тремтіння.
— Я… я вбила… — голос зірвався.
Адріан опустився поруч, обійняв мене, притискаючи до грудей.
— Ти вижила, — сказав він. — І врятувала мене.
— А якщо я стану монстром?
Він підняв моє обличчя.
— Тоді я стану тим, хто нагадає тобі, ким ти була… і ким залишаєшся.
Я притиснулася до нього, відчуваючи його серце — повільне, але реальне.
У тіні з’явився Кай.
— Ну що ж, — сказав він. — Тепер назад точно не повернутися.
Я підвела очі.
— Куди «назад»?
Він усміхнувся.
— У світ, де ти могла сховатися.
Я витерла сльози.
— Я більше не хочу ховатися.
Адріан стиснув мою руку.
І десь глибоко всередині я зрозуміла:
ця ніч забрала мою невинність.
Але дала мені ім’я в темряві.