Розділ п’ятий. Коли сила не питає

Мене розбудили до світанку.
Хоча я вже починала підозрювати, що в цьому домі світанків не існує.
Адріан стояв біля ліжка, зосереджений і мовчазний. У руках — темний плащ.
— Ти готова, — сказав він не як запитання, а як факт.
— До чого саме? — я сіла, відчуваючи, як у венах ледь помітно пульсує щось нове.
— До того, щоб навчитися не згоріти зсередини.
Ми спустилися нижче, туди, де камінь був старший за будь-які імена. Тренувальна зала була широкою, з колонами, що зникали у тіні. На підлозі — символи, вирізані так глибоко, ніби їх залишали не інструменти, а пазурі.
— Стій тут, — Адріан вказав на коло в центрі. — І слухай мене. Не силу. Мене.
— Чому тебе? — спитала я.
Він подивився довго.
— Бо вона слухає тебе більше, ніж ти думаєш. А мене — більше, ніж хотіла б.
Я стала в коло. Камінь під ногами був теплий. Неприродно теплий.
— Закрий очі, — сказав він. — І відчуй кров. Не як щось у тілі. Як течію.
Я заплющила очі.
Спочатку — тиша. Потім — шум. Далекий, глухий, ніби море билося об скелі десь у мені. Я вдихнула — і хвиля піднялася.
— Обережно, — голос Адріана став ближчим. — Не тягни її різко.
Але було пізно.
Сила піднялася сама. Вона рвонула з грудей, розлилася по руках, по спині. Я відчула, як тіні навколо здригнулися, як повітря стало важким.
— Зупинись! — різко сказав він.
Я намагалася. Справді. Але вона не слухала.
Світло — темне, сріблясте — вирвалося з-під шкіри. Символи на підлозі загорілися. Камінь затріщав.
— Я не можу! — крикнула я.
Адріан не відступив. Він увійшов у коло, попри те, що символи палали.
— Дивися на мене, — наказав він. — Тут. Зараз.
Я розплющила очі.
Він стояв переді мною, спокійний і зосереджений, але я бачила — йому боляче. Сила різала простір між нами.
— Дихай зі мною, — сказав він тихіше. — Разом.
Я вдихнула. Він — теж.
Ще раз.
Хвиля здригнулася. Почала відступати. Але в останню мить вирвалася — і вдарила в нього.
Я закричала.
Адріан впав на коліно, стискаючи руку. На шкірі з’явився темний слід, ніби опік.
— Адріане! — я кинулася до нього.
Сила згасла, як свічка під дощем.
— Я… я не хотіла… — голос зірвався.
Він підняв голову. Його погляд був ясний. Живий.
— Я знав, що так буде, — сказав він. — Саме тому я тут.
— Ти міг загинути!
— Міг, — погодився він. — Але тепер ти знаєш межу.
Я впала поруч, тремтячи.
— Я небезпечна, — прошепотіла я. — Для всіх. Для тебе.
Він обережно взяв моє обличчя в долоні.
— Подивися на мене.
Я підняла очі.
— Небезпека — не в силі, — сказав він. — А в самотності. Я не залишу тебе з цим.
Його близькість була іншою тепер. Глибшою. Не як у вампіра й Обраної. Як у двох, що стоять на краю.
— Чому ти це робиш? — тихо спитала я. — Чому ризикуєш усім?
Він на мить заплющив очі.
— Бо я вже зробив свій вибір.
— Який?
Він притулився чолом до мого.
— Тебе.
Моє серце вдарилося швидше. Я відчула, як щось тепле й крихке розквітає всередині — попри темряву, попри страх.
У тіні колони хтось поворухнувся.
— Зворушливо, — пролунав знайомий голос Кая. — Але Рада не буде такою сентиментальною.
Адріан різко обернувся.
— Чого ти хочеш?
— Попередити, — Кай вийшов на світло. — Вони відчули сплеск.
Ідуть сюди.
І цього разу — не говорити.
Я підвелася.
— Тоді мені час навчитися стояти, — сказала я.
Кай усміхнувся.
— Ось тепер ти мені подобаєшся.
Адріан взяв мене за руку. Міцно.
— Тримайся поруч, — сказав він. — Що б не сталося.
Я стиснула його пальці.
Бо тепер я знала:
наступна ніч буде не про навчання.
Вона буде про виживання.