Розділ четвертий. Те, що прокидається під шкірою

Після Ради мені не дозволили повернутися до сну.
Натомість дали кімнату — холодну, з кам’яними стінами й вузьким вікном, крізь яке не проникало сонячне світло. Лише ніч. Завжди ніч.
Адріан залишився зі мною недовго.
— Я повернуся, — сказав він, затримавшись біля дверей. — Не відкривай нікому, навіть якщо вони називатимуть моє ім’я.
— Тут хтось ще може його називати? — спитала я.
Він гірко всміхнувся.
— Тут кожен знає, ким ти можеш стати.
І кожен хоче бути тим, хто стоятиме поруч… або над тобою.
Двері зачинилися.
Я залишилася сама — і саме тоді відчула це.
Спочатку — тепло в грудях. Потім — пульсацію в венах, ніби кров почала рухатися інакше. Вона ніби слухала мене. Або… чекала наказу.
Я притисла долоню до серця. Воно билося рівно, але кожен удар віддавався хвилею в усьому тілі.
— Заспокойся, — прошепотіла я сама собі.
Повітря в кімнаті здригнулося.
Свічка на столі спалахнула яскравіше — без жодного дотику. Я відсмикнула руку, але було пізно. Тінь на стіні ворухнулася, витягнулася, на мить набуваючи форми… крила?
— Цікаво, — почувся голос з темряви.
Я різко обернулася.
Він сидів на підвіконні, наче був там завжди. Молодий на вигляд, з темними очима і недбалою усмішкою. Його присутність не тиснула, як у Ради — вона різала, мов лезо.
— Хто ти? — запитала я, відступаючи.
— Назви мене Кай, — відповів він. — І не кричи. Адріан цього не любить.
— Як ти сюди потрапив?
— Ти відкрила двері, — він кивнув на мої груди. — Не ці. Інші.
Я ковтнула.
— Ти з Ради?
— Ні, — він зіскочив з підвіконня. — Я з тих, хто не погоджується з їхніми правилами. І з Адріаном, якщо вже бути чесним.
— Тоді чого ти хочеш?
Він підійшов ближче, уважно розглядаючи мене, ніби я була загадкою.
— Подивитися, чи справжня ти.
І чи прокинулося те, що має прокинутися.
— Про що ти говориш?
— Про силу, — відповів він тихо. — Ти відчуваєш її, правда?
Я не відповіла. Не потрібно було.
Він усміхнувся.
— Не бійся. Якщо б я хотів тобі зашкодити — ти б уже не дихала.
— Це не заспокоює, — сухо сказала я.
— Звикнеш.
Він підняв руку — і повітря між нами здригнулося. Я інстинктивно виставила долоні вперед.
І тоді сталося неможливе.
Між моїми пальцями спалахнуло світло — темне, з сріблястим відблиском. Воно не палило. Воно співало. Я відчула, як сила відгукується, як щось глибоко всередині розплющує очі.
Кай завмер.
— О, — прошепотів він. — Вони недооцінили тебе.
Світло згасло. Я похитнулася, але втрималася.
— Що це було? — мій голос тремтів.
— Початок, — відповів він серйозно. — Ти не просто Обрана. Ти — провідник. Твоя кров не лише для вампірів. Вона… відкриває.
— Що саме?
— Межі, — він глянув у вікно. — Між життям і смертю. Між світами.
Двері різко відчинилися.
Адріан увірвався в кімнату, його очі палали.
— Відійди від неї, Каю.
— Спокійно, — Кай підняв руки. — Я лише показав те, що ти й так знав.
Адріан подивився на мене. Його погляд був сповнений тривоги… і чогось ще. Страху.
— Вона ще не готова, — сказав він.
— Ніхто з нас не був готовий, — відповів Кай. — Але пророцтво не чекає.
Він підійшов до дверей, але зупинився.
— Подумай, Обрана, — кинув він через плече. — Коли настане час, тобі доведеться обрати.
Не лише сторону.
А того, кому дозволиш бути поряд, коли світ почне тріщати.
Він зник.
Я повільно видихнула.
— Ти в порядку? — тихо спитав Адріан, підходячи ближче.
— Не знаю, — чесно відповіла я. — Але я відчуваю… що більше не слабка.
Він торкнувся мого чола.
— Саме це і лякає найбільше.
Я накрила його руку своєю.
— Ти зі мною?
Він не вагався.
— До кінця.
І в ту мить я зрозуміла:
мій вибір буде не лише про світ.
Він буде про кохання.