Розділ третій. Дім, де не б’ються серця

Я прокинулася від тиші.
Не від звуків — від їхньої повної відсутності. Не було шуму міста, гулу машин, навіть власного дихання я майже не чула. Очі розплющилися повільно, ніби тіло не зовсім вирішило, в якому світі хоче залишитися.
Стеля була кам’яною. Високою. Темною. На ній тремтіло світло свічок, відкидаючи довгі тіні, які рухалися, наче живі.
Я різко сіла.
Світ закрутився, але не так, як після непритомності. Навпаки — надто чітко. Я бачила кожну тріщину в камені, кожен відблиск світла. Чула краплю води десь далеко — так чітко, ніби вона падала поряд зі мною.
— Спокійно, — почувся знайомий голос.
Адріан стояв біля арки, спершися на стіну. Його постава була напруженою, погляд — уважним, ніби він оцінював кожен мій рух.
— Де я? — запитала я.
— У безпечному місці, — відповів він. — Поки що.
Я опустила погляд на свої руки. На шиї не було рани. Лише ледь помітний слід, теплий, ніби шкіра пам’ятала його дотик.
— Я померла? — тихо спитала я.
Він підійшов ближче.
— Ні. Але ти стояла дуже близько до межі.
Він простягнув мені келих із темною рідиною.
— Пий. Це допоможе.
— Кров? — я підняла очі.
— Ні, — куточок його губ ледь здригнувся. — Трави. Тобі ще рано.
Я зробила ковток. Тепло розлилося всередині, заспокоюючи дивний жар у венах.
— Ти привів мене до… — я замовкла, підбираючи слово.
— До мого дому, — закінчив він. — І дому мого клану.
Це слово — клан — пролунало, як попередження.
— Вони знають про мене?
Адріан мовчав надто довго.
— Вони відчули тебе, — нарешті сказав він. — Твою кров. Твій зв’язок зі мною.
— І що тепер?
Він дивився прямо в очі.
— Тепер тебе судитимуть.
Моє серце — так, воно ще билося — стиснулося.
— За що?
— За існування, — відповів він без емоцій.
Двері в кінці зали відчинилися самі. Повільно. Без скрипу. У приміщення зайшли троє.
Я відчула їх ще до того, як побачила. Холод. Тиск. Присутність, від якої шкіра вкрилася мурахами.
Перша — жінка з білим волоссям і очима, темними, як порожнеча. Її обличчя було прекрасним і мертвим водночас.
Другий — високий чоловік із різкими рисами та усмішкою, що не торкалася очей.
Третій мовчав. Його погляд був спрямований тільки на мене.
— Ось вона, — сказала жінка. — Обрана.
Її голос був холодний, як мармур.
— Вона ще дихає, — усміхнувся чоловік. — Це порушення.
Адріан став між ними й мною.
— Вона під моїм захистом.
— Ти порушив перший закон, — відповіла жінка. — Не пий кров Обраної без згоди Ради.
— Вона дала згоду, — різко сказав він.
Її погляд ковзнув по мені.
— Люди часто дають те, чого не розуміють.
Я зібрала всю сміливість.
— Я не річ, — сказала я. — І не помилка.
В залі запала тиша.
Чоловік засміявся.
— Вона говорить. Сміливо.
Жінка підійшла ближче. Надто близько. Я відчула її силу — стару, важку, як саме підземелля.
— Скажи, дитя, — прошепотіла вона. — Чи знаєш ти, ким станеш?
Я подивилася на Адріана. Він не відвів погляду. Не зупинив мене.
— Ні, — відповіла я. — Але я знаю, ким не стану. Маріонеткою.
Її губи злегка стиснулися.
— Вона небезпечна, — сказала вона Раді. — Саме тому її не можна вбивати… поки що.
— Що це означає? — запитала я.
— Це означає, — сказав третій, заговоривши вперше, — що пророцтво активувалося.
Адріан напружився.
— Яке пророцтво?
Чоловік подивився на мене.
— Про дівчину з живим серцем і кров’ю ночі.
Ту, що стане ключем.
І вибором.
Мені стало холодно.
— Вибором між чим?
Він усміхнувся.
— Між загибеллю нашого світу…
і його спасінням.
Свічки затремтіли. Тіні на стінах ворухнулися.
Адріан поклав руку мені на плече.
— Я не дозволю їм використати тебе, — тихо сказав він.
Жінка посміхнулася.
— Побачимо, Адріане.
Обрані рідко належать лише собі.
І в ту мить я зрозуміла:
справжня боротьба ще навіть не почалася.