Розділ другий. Кров, що не просить дозволу

Я не пам’ятаю, як опинилася у нього в обіймах.
Лише пам’ятаю відчуття — ніби світ розчинився, залишивши нас двох у вакуумі між ударами мого серця.
Його пальці були холодні, але дотик — дивно живий. Він тримав мене так, ніби боявся зламати. Ніби я була чимось безцінним… і водночас смертельно небезпечним.
— Подивися на мене, — тихо сказав він.
Я підняла очі.
У цей момент я зрозуміла: він бореться. Не зі мною — з собою.
Його зіниці розширилися, бурштиновий колір потемнів, став майже мідним. Я відчула, як його подих торкається моєї шкіри, як напруга в ньому наростає, мов хвиля перед штормом.
— Якщо я зупинюся зараз, — прошепотів він, — ти залишишся живою. Але незавершеною.
— А якщо не зупинишся? — мій голос тремтів, але я не відступила.
Він заплющив очі. На мить. Наче давав собі останній шанс.
— Тоді ти ніколи не будеш колишньою.
Я мала злякатися.
Але замість цього відчула дивне полегшення.
— Я вже не колишня, — сказала я.
Його очі різко відкрилися.
Це було не рішення.
Це було прийняття.
Він нахилився повільно, даючи мені час відступити. Але я не рухалася. Коли його губи торкнулися моєї шиї, по тілу пройшов струм — гострий, солодкий, пекучий.
— Скажи, щоб я зупинився, — востаннє прошепотів він.
Я не сказала нічого.
Його ікла торкнулися шкіри — ледь відчутно. Потім — біль. Різкий, але короткий, мов спалах. А за ним — хвиля тепла, яка розлилася по венах, змусивши мене здригнутися.
Я закричала — не від болю.
Від відчуття.
Світ перевернувся. Я бачила кольори яскравіше, чула його серце — повільне, важке, глибоке. Його руки стискали мене міцніше, ніби він тримав себе, а не мене.
— Тихо… — прошепотів він. — Я тут.
Я відчувала, як він п’є мою кров. Не жадібно. Обережно. З повагою. Але з кожною секундою щось у мені змінювалося.
Я більше не була просто людиною.
Раптом він різко відсторонився, притиснувши мене до себе, закривши рану долонею. Я відчула, як тепла рідина торкається моїх губ.
— Пий, — наказав він.
— Що?.. — я ледве трималася на ногах.
— Мою кров. Інакше ти помреш.
Я дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Це… зробить мене такою, як ти?
Він вагався.
— Ні. Ще ні. Але пов’яже з моїм родом. Зі мною.
Я не думала. Просто зробила ковток.
Смак був інший. Густий. Гарячий. Він пульсував силою, яка запалювала щось у моїх грудях. Я задихнулася, впала б, якби він не підхопив мене.
— Все, — прошепотів він, притискаючи мене до себе. — Достатньо.
Я тремтіла, але не від холоду.
— Як… як тебе звати? — запитала я, притискаючись лобом до його грудей.
Він завмер.
— Моє ім’я — прокляття для тих, хто його знає, — відповів він. — Але для тебе…
Він нахилився до мого вуха.
— Адріан.
Це ім’я осіло в мені, як печать.
— Тепер ти під моїм захистом, — сказав він. — І під загрозою.
— Чому?
Він відсторонився й подивився на мене серйозно, майже жорстоко.
— Бо інші вампіри відчують твою кров.
А деякі з них захочуть тебе знищити.
Інші — використати.
— А ти? — прошепотіла я.
Він торкнувся мого обличчя.
— А я зроблю все, щоб ти вижила. Навіть якщо для цього мені доведеться зрадити власний клан.
У небі завив вітер. Місяць сховався за хмарами.
І я зрозуміла:
це був лише початок.