Розділ перший. Місяць обирає кров

Я завжди любила ніч.
Навіть тоді, коли ще не знала — вона любить мене значно більше.
Тієї ночі місто було дивно тихим. Ліхтарі світили тьмяно, ніби хтось накрив їх темною тканиною, а місяць завис над дахами — повний, важкий, кольору старого срібла. Я поверталася додому пішки, без навушників, без музики, бо відчувала: сьогодні тиша важливіша за будь-який звук.
Кожен мій крок лунав занадто голосно.
Я не знала, чому серце б’ється швидше. Не було страху — лише передчуття. Таке саме, як перед бурею, коли повітря стає густим і електричним.
Я звернула у вузький провулок, де зазвичай не ходила. І саме там зрозуміла — я більше не одна.
— Ти прийшла, — промовив голос із темряви.
Він не був гучним. Навпаки — спокійний, глибокий, такий, що пробирав до кісток. Я завмерла. Тіло відмовлялося слухатися, але дивно — не від жаху. Від чогось іншого. Від близькості.
З тіні вийшов він.
Високий. Занадто високий, щоб бути звичайною людиною. Його рухи були плавні, майже нереальні, ніби він не торкався землі. Темне волосся спадало на лоб, очі світилися бурштином у місячному світлі.
Він дивився на мене так, ніби знав кожну мою думку. Кожен сон. Кожен страх, який я ховала навіть від себе.
— Хто ви? — змогла прошепотіти я.
Він усміхнувся. Сумно. Небезпечно.
— Той, хто мав знайти тебе раніше. Але доля любить затримки.
Моє серце вдарилося об ребра.
Я знала.
Я знала, ким він є.
— Вампір, — сказала я, і це слово зависло між нами, як вирок.
— Так, — спокійно відповів він. — І ні.
Він зробив крок ближче. Повітря навколо мене здригнулося. Я відчула холод, але не той, що лякає. Холод, який притягує.
— Не підходь, — сказала я, хоча ноги самі хотіли зробити крок назустріч.
— Я не торкнуся тебе без дозволу, — відповів він. — Ти — обрана. Твоя воля для мене закон.
Ці слова мали б налякати.
Але вони прозвучали… як обіцянка.
— Обрана для чого? — запитала я.
Він мовчав кілька секунд, вдивляючись у моє обличчя, ніби зважував, чи готова я почути правду.
— Для мене, — нарешті сказав він. — І для війни, яка наближається.
Я засміялася — нервово, недоречно.
— Це звучить як божевілля.
— Усі обрані так кажуть, — відповів він. — До першої крові.
Моє дихання збилося.
— Ти мені снився, — тихо сказала я. — Ще до сьогодні. До зустрічі.
Його погляд потемнів.
— Бо твоя кров кличе мене з моменту твого народження.
Він підійшов ближче. Я відчувала тепло його тіла, чула його дихання — надто рівне, надто контрольоване.
— У тобі тече древня лінія, — продовжив він. — Кров, здатна змінити баланс між світлом і темрявою. Саме тому я тримався осторонь. Саме тому не мав права торкнутися.
— А тепер? — прошепотіла я.
— А тепер місяць зробив вибір.
Він підняв руку, зупинившись за кілька сантиметрів від моєї щоки. Я відчувала його дотик, хоча він ще не торкнувся. Моє тіло відгукнулося тремтінням.
— Якщо ти скажеш «ні», — сказав він, — я зникну з твого життя. Ти забудеш цю ніч. Житимеш звичайно.
— А якщо «так»?
Його очі спалахнули.
— Ти станеш частиною мого світу. Моєю слабкістю. Моєю силою.
І колись — моєю загибеллю або моїм спасінням.
Я дивилася на нього і розуміла: дороги назад вже немає.
Навіть якщо я скажу «ні» — серце вже зробило свій вибір.
Я кивнула.
І в цю мить він торкнувся мене.
Світ вибухнув.