Я не писала два тижні.
Мені було (і досі є) дуже погано. Я пов’язую це зі своїм звичайним літнім депресивним станом, але щоразу в такому здається, що тепер це триватиме завжди.
Я продовжувала писати поки могла. А потім якогось дня зрозуміла, що, якщо писатиму, то вичавлюватиму з себе слова по краплині, якщо сяду за історію, то мене почне нудити від неї. Тому вирішила дати собі можливість не писати. Скільки потрібно.
Дні збігли один за одним і я не можу сказати, що за цей час достатньо відпочила й відновилась. Ні. Проте, несподівано, в мені прокинулось бажання писати. Я вирішила не засовувати його в довгий ящик і відкрила документ з думкою, що скільки б зараз не написала – речення чи сторінку – це в будь-якому разі буде добре. Я написала шість сотень слів. Добре. Це добре.
Тепер треба потрохи повертатись до історії й впроваджувати її в свої щоденні дні знову. Хоча я все ще не знаю як і не впевнена, що не виснажусь знову за кілька днів.
Але зараз знаю точно – цю історію я не покину.
Відредаговано: 02.09.2024