30.06.24

Не писала сюди чотири дні, а за враженнями – не менше тижня.

Вчора ледь-ледь змусила себе сісти за книгу. Було багато домашніх справ у вихідний, які обов’язково треба переробити (як це часто буває), тож ввечері хотілось просто полежати з книжкою в руках або перед екраном з черговим тревелвідео з ютубу. Але я й так нещодавно робила одноденну перерву, тож знову таку розкіш дозволити собі не могла (чи могла?). Тому сіла за письмо і написала чергову тисячу слів. Вийшов хороший діалог героїні з подругою, взаємодію з якою я планувала продовжити в наступному розділі. Взагалі, мені страшенно подобається писати діалоги! Не менше, аніж описи природи (які я не люблю читати, а от писати люблю). Не знаю наскільки вони реалістичні – поки пишу, здається, що все суперреалістично! Але що я подумаю про це, коли буду перечитувати? Поки що не перечитую написане, тільки за потреби згадати щось (як-от, тему дипломної роботи головної героїні чи те, що я вже згадувала про її дідуся). Історія ніби тримається в голові, а великих перерв, щоб забути щось в мене не було. Перечитаю все, коли перша чернетка буде готова (сподіваюсь не вжахнусь).

Сьогодні за письмо сідати не хотіла ще більше. Знову займалась домашніми справами, які накопичились за попередні два тижні і знову ввечері хотілось просто відпочити. Тож, коли зусиллям волі я таки відкрила ворд і глянула на те, що маю писати далі, здалось, що сьогодні не напишу нічого. Хвиля паніки, розгубленість, змирення. А потім – спробую кілька речень. І написала ще сторінку тексту. Спочатку здавалось, що мучила саму себе, а потім пішов процес і додалась легкість. Трохи пописала й зупинилась, хоч могла б продовжити, бо вже знайшла як поєднати написане вчора, зараз і те, що задумала далі. А взагалі мені страшно. Страшно, бо даю цій історії стільки себе і свого досвіду! Ніби оголююсь в цих словах. Страшно бути голою і вразливою.

Хотіла ще сьогодні підбити підсумки письма в червні по кількості днів, слів і все таке, але на це вже немає сил. Зроблю це завтра.