26.06.24

Пишу цей запис на вокзалі. Перша година ночі. Чекаю на свій потяг й заповнюю час різними справами.

Вчора ввечері (а це було всього кілька годин тому) писала роман. Несподівано знайшла час для себе і цього особливого процесу й організувала собі чудове робоче місце на природі! Розстелила плед під величезним кущем аличі, взяла подушку, налила в чашку свіженький компот (поєднання малини, вишні й барбарису), відкрила ноутбук і поринула у світ письма. Несподівано чарівне навколишнє поєдналось з прекрасним внутрішнім. І хоч в мене зараз кінець червня, а в історії кінець березня, обидва світи повні краси.

До того як відкрила документ зовсім забула про що я там писала попереднього разу. Відпускати історію вчасно, щоб з цікавістю й захопленням повертатись! Згадала і продовжила сьогодні описувати чарівний весняний сад, який нагадав героїні про щасливе дитинство і час з бабусею та дідусем, яких вже немає поряд. Коли писала рядки-спогади про проведений разом час, сльози виступили на очі – так гарно й чуттєво було це згадувати разом з героїнею! Дуже вдало я все-таки змінила фігури бабусі й дідуся на відсутні, але дуже дорогі. В першому варіанті історії вони були живі й створювали додатковий конфлікт, а зараз саме їхня відсутність додавала героїні потрібних емоційних штрихів. Гарно і сумно було писати про це.

Знову зупинилась не завершуючи конкретний фрагмент. Коли роблю так, легше повертатись до написаного. Перервана думка швидко знаходить продовження.

А ще задумалась про таке:

Початок роману – це певний гачок, продовження якого буде далі, через кілька розділів. І от тепер я розумію, що воно буде через кілька ДЕСЯТКІВ розділів і я не знаю чи буде це ок. Чи читали б ви таке? Ось вам гачок з цікавою сценою, а пояснення і продовження буде сторінок через п’ятдесят. Чи не забагато? Можливо далі розширю цю початкову сцену й впишу її трохи краще в історію. Поки залишаю як є.