***

Пишу книгу.

Страшно.

Ідея для цієї книги з'явилась (наснилась) роки три рому. Тоді я успішно почала писати і наклепала сторінок із тридцять в ворді. А потім понеслось життя і я відклала історію в довгий ящик. Але вона продовжувала жити в мені.

Тим часом моє життя кардинально змінилось. Повномасштабне вторгнення, зміна роботи, переїзд. Коли колотнеча стихла, я згадала про історію, що продовжувала жити. Точніше про ідею цієї історії, бо сама історія ні першого разу не була сформована до кінця, ні тепер не складалась. Та я вирішила потрохи повернутись до неї, от тільки не знала з якого боку підступити. Спробувала писати непослідовно. Рандомна сцена, яка приходить в голову. А потім вже якось зшию з цих клаптиків повноцінну ковдру-історію. Так тривало кілька місяців. А потім я несподівано дізналась, що стала лавреаткою літературної премії за свою першу книжку.

Це була дивна і навіть приголомшлива новина, бо я й думати забула про це. Тоді, в 2021, я написала книгу про свої подорожі за три місяці – склала її з тих історій, що в мене вже були, дописала те, що існувало лише в пам'яті, розширила й зібрала все в велику розповідь про те, що було страшенно важливим для мене і потребувало побачити великий світ. Я надсилала книгу в різні видавництва й на різні конкурси кілька місяців, писала супровідні листи, сподівалась і розчаровувалась, отримуючи і не отримуючи відповіді. А потім втомилась чекати і зневірившись, відпустила. Кажуть, перша книга – то завжди щось поганеньке й не варте великої уваги. Ну що ж, певно так. Та я все-таки в квітні 2022 опублікувала її онлайн на Букнеті (Записки мандрівниці). Бо попри все, я хотіла, щоб її читали. Аж ось, влітку 2023 я дізнаюсь, що книга – а з нею і я – отримала премію! Мені було і ніяково, і страшно, і радісно, і сумно – все водночас. Я так і не надрукувала її – з чим приїду на премію? І хто я взагалі така? Хіба схожа на справжню письменницю? Та й, здається, це все запізно – мені так потрібна була підтримка і підтвердження вартісності моєї книги тоді! Навіщо все це тепер?...

Але і влітку 2023 мені потрібна була ця нагорода. Нехай навіть з запізненням, вона нагадала мені, що я можу писати. І мушу це робити з тими ідеями та історіями, які живуть в мені! Тому, отримавши ту літературну премію, а з нею трохи уваги й привітань, я продовжила писати історію, що чекала на мене вже два роки! Але знову нічого не складалось.

Восени так бахнуло натхнення, що хотілось писати все й одразу: роман, оповідання, вірші, есеї. І я намагалась, і писала. Загалом все вдалось і складалось, тільки не найбільше і найголовніше. Я поверталась і починала заново, знову кидала, переключалась на оповідання, знову поверталась до історії. Все йшло повільно і незрозуміло. В якийсь момент я сіла й написала план до роману – думала, що мені так буде легше. Та за кілька тижнів повернувшись до нього, вжахнулась – ще треба було написати так багато! А я досі не знала як. Писати по хронології чи клаптиками? Як то все зібрати? Не пишу, не пишу, знову не пишу! То проблеми зі здоров'ям, то завал на роботі, то безсонні ночі від обстрілів. Не пишу! Чому ж я не пишу? Може краще відпустити цю ідею, цю незавершену й нерозказану історію? Може я втратила той момент, коли могла її написати? А може вся проблема в письменницькій рутині, яку я ніяк не можу налагодити? Що не так? Я не розумію, але точно знаю, що щось не так.

І несподівано я знайшла що не так. Серед саморефлексії в щоденнику, зрозуміла, що весь цей час намагаюсь писати так, як почала тоді, три роки тому. А я за ці три роки змінилась. І більше не можу так писати. Від цього стало доволі сумно. Я більше не можу так писати. Але я можу писати інакше. Можу писати так, як пишу зараз. І я напишу.

7 червня 2024 року я відкрила документ з шістдесятьма сторінками тексту. Видалила перші три і почала писати історію наново, так, як відчуваю її тепер. Написала несподівано багато і видихнула – ось воно. Тепер головне не слухати внутрішнього критика і продовжувати писати аж до завершення першої чернетки.