Україна. Київ. 17 грудня 1949 року

Сьогодні був той самий день.
Той, про який мені ще бабуся казала:

— Як зробить перший крок - з дому вийде ще одна історія.

Ранок був звичайним.
Каву заливала по-старому - з цикорієм, бо справжньої ще не дістати. Леся гралась на підлозі, тягнула рушник до рота й лупала кулачком по баночці з кремом. А потім... просто встала. Наче це нічого. Наче вона робить це щодня.

Я ще не встигла зреагувати, як вона - раз-два, і вперше пройшла через кімнату.
Кульгнувши, впавши, але дійшла.
До мене.
До мами.

Я присіла навпроти, розчепіривши руки, як уся земля, яка чекала цього дива. А вона - тупцяє, захиталась, але сміється.
Очі світяться, як ранкова роса. І той її сміх...
Не сміялась так жодна революція.

Чоловік зайшов з вулиці, обтрушуючи сніг із плеча.
Я кажу йому:

— А вона ходить!
А він:
— Та що ти...

І тут Леся, мов знайшла свій момент слави, встала знову - й потопала прямо до тата, розмахуючи руками, мов крилами.

Він упав на коліна й притис її до грудей. І мовчав. А я знала, що в нього в очах - Карпати, і ліс, і побратими, яких він не дочекався.
І тепер у нього на руках - перемога, яка дихає, сміється й тримає його за щоку.

Увечері написала мамі в село:

— Мамо, Леся зробила перші кроки. Першим місцем, куди вона дійшла - були мої обійми. А другим - татові. А третім, я сподіваюсь, буде її власна дорога.

Ці кроки - не просто дитячі.
Це кроки України.
Вона ще падає, ще незграбна, ще не знає, скільки буде перед нею шляху.
Але вона вже пішла.
І назад - не повернеться.