Україна. Київ. 5 листопада 1948 року

Я ще не вірю, що це сталося.
Ні, я не сплю. Я дійсно зараз у палаті - дерев'яні вікна, кахлі на стінах, тихо. І вона - моя. Наша. Малесенька, така тепла, з крихітними пальчиками, які вже встигли стиснути мій вказівний. Стиснула - й відпустила все, що було до того: страх, втому, сумніви.

Я стала мамою.
Я тримаю на грудях майбутнє.

Її звуть Леся - на честь Лесі Українки. І трохи - на честь надії. Чоловік тримав мене за руку, коли я шепотіла ім'я. Ми давно його вибрали. Ще тоді, коли сиділи на горищі в окупованому Львові, їли картоплю руками й уявляли, що десь буде наш дім, наш сад, і в ньому буде Леся.

Пологи були не з легких.
Але поруч була пані Ганна - повитуха, яка ще з часів УНР допомагала народжувати воячкам. Вона все робила впевнено, лагідно. Навіть співала мені під ніс «Ой у полі криниченька...»

Я не пам'ятаю всього, тільки той момент, коли почула перший крик. І тоді все зупинилось. Наче вперше після війни - знову запрацювало серце світу.

Чоловік приніс мені калину.
Він сказав:

— Ми вижили для неї. А тепер вона житиме - для чогось ще більшого.

Ввечері я тримала її в обіймах і тихо наспівувала колискову.
Маленька спить, а я записую ці слова, бо боюся забути хоча б секунду. Її запах - молочний і трохи як польові квіти. Її волоссячко - як золото впереміш із медом. Її щічки - як свіжа печена булочка.

Я не знаю, якою буде країна, коли вона виросте.
Але я знаю, що тепер ми вже не самі.
У нас є донька.
А значить - у нас є майбутнє.