Україна. Київ. 24 травня 1947 року

Сьогодні - день, який я навіть не сміла уявляти. Перший День Незалежності України.
Тато завжди казав:

— Якщо побачиш день, коли над Києвом офіційно підіймають жовто-блакитний прапор - запам'ятай кожну секунду.
Я запам'ятаю. Я поклялася собі.

Ранок
Місто прокинулось ще до світанку. Дзвонила церква Миколи Притиска, а потім дзвонили ще десятки - які вижили, які не розібрали, які відкопали з руїн. Люди несли свічки, квіти, хто в чому: вишиванки, латана форма, шинелі, обгорілі капелюхи. Я взяла старенький жовто-блакитний прапор, який ми з мамою тримали захованим у підвалі з 1939-го. Досі пахне землею й страхом. Сьогодні - пахне сонцем.

День
О 12:00 з балкона Української Ради проголосили:

— Від сьогоднішнього дня, 24 травня 1947 року, Україна - вільна і незалежна держава!

Люди кричали й плакали. Я теж. Стояла з чоловіком за руку, а за спиною - моя подруга Ліля, яка втратила брата у Карпатах. Ми не стримались - просто обійнялись усі разом. Раптом на площі хтось почав співати:

— Ще не вмерла Україна...

А тоді - сотні голосів. Пісня, за яку ще вчора карали смертю, сьогодні лунала на весь Хрещатик.

Вечір
Ходили з чоловіком уздовж Дніпра. Кияни спалили останні радянські плакати, замінили вивіски: "улица Ленина" стала "вулицею Січових Стрільців", а "проспект Сталина" - "проспектом Свободи".

Нам роздавали газети - «Вісник Вільної України», перший номер. У першому абзаці - портрет невідомого вояка УПА зі словами:

— Ми вмираємо, щоб ви жили. Ви живете, щоб не зрадити нашу смерть.

Я розплакалась знову.

Ніч
Сусіди зібрались у дворі. Палили свічки, співали. Хтось приніс буханець хліба, хтось трохи меду. І кожен ділився. Не їжею навіть - теплом. Бо ми пережили пекло. І ми повернулись.
І головне - тепер ми маємо своє.
Не німецьке. Не московське. Не чуже.
Свій прапор. Своє слово. Свою землю.

Сьогодні - не просто день.
Сьогодні - початок нового народу.

І я його частина.
Жива.
Вільна.
Українка.