Запис №009

Запис №009

Щоночі я роблю вилазку до свого захованого корабля, який все ще перебуває в стадії ремонту. Кібермеханік все ніяк не може дати йому ладу. Тільки там, у стерильному секторі, я можу нормалізувати свої системи: підключитися до квантового накопичувача, отримати повноцінну дозу концентрованої фотонної енергії та набрати контейнер ідеального, структурованого дистиляту для охолодження мого чотирьох'ядерного мозку.

Я - жива біологічна істота, витвір вищої генної інженерії, а не залізяка з дротами. Але без корабельних ресурсів моя органіка давно б дала збій серед цього земного хаосу.

День - це інша справа.

Сьогодні ми з котом вибралися на дах одного з будинків. Кіт розлігся після чергової порції тунця, а я вирішив зробити те, що робить будь-який люмінот у світлу пору доби - підставити шкіру під прямі фотонові потоки. Звичайна природна підзарядка, так би мовити, «перекус на свіжому повітрі».

І саме тут я зіткнувся з найвищим ступенем атмосферного хаосу цієї планети.

На моїй рідній планеті система трьох сонць дарує вічне, кристально чисте світло. Атмосфера там прозора, як викристалізований вакуум, і жоден сторонній об'єкт не намагається перекривати сяйво зірок.

Тут же над моєю головою висять «хмари».

Це якісь потворні, безформні, хаотичні згустки конденсованої пари, які просто безцільно вештаються небом! Вони не мають жодної математичної симетрії. Вони міняють форму, розвалюються і на твоїх очах перетворюються з одного розмитого чудовиська на інше, безсоромно перекриваючи мені доступ до місцевої зірки.

Я випростав усі чотири руки вгору, сподіваючись упіймати бодай хоть якісь розсіяні фотони. Шкіра ледь відсвічувала блідим, нестабільним світлом. Це не харчування, це якась ганебна фотонна подачка!

Кіт потягнувся, заклав лапу за вухо, розплющив одне око, глянув на мої чотири витягнуті кінцівки, потім на небо і видав хрипле: «Мрр-нав?»

«Схаменися, чотирирукий. Якого біса ти взагалі сюди приперся, якщо тебе тут навіть погода бісить?»

- Я тут із науковою місією,  - буркнув я напівголосом, - Я досліджую примітивні форми життя!

Кіт лише байдуже пирхнув, згорнувся клубочком і заплющив очі. Ментальний аналізатор уловив його останню ліниву думку перед сном: «Дослідник... Сидить на холодному рубероїді й випрошує промінчик сонця. Краще б попробував нашого тунця. І ви подивіться на нього, як воно забалакало. «Примітивні форми життя» Науковець довбаний».

Я зробив ковток очищеного дистиляту, щоб збити перегрів від роздратування, і подивився, як крізь отвір в сірому ватному хаосі раптово пробився один золотий промінь. Я жадібно вхопив його долонями.

Високорозвинений дослідник ловить випадковий промінь на брудному даху і веде філософські суперечки з представником місцевого кримінального угрупування. Якщо моє командування дізнається про це - мене викреслять із реєстрів дослідницькогого флоту.

А потім… Потім промінь спалахнув під кутом, розрізав сіру масу й підсвітив краї хмар божевільним, золотисто-багряним вогнем. Вони поволі пливли, міняли текстуру й розчинялися в синяві, перетворюючи небо на живописне, живе полотно, яке неможливо вирахувати жодною формулою. Чотирнадцять моїх аналітичних датчиків застрягли в дефокусі, а третє ядро видало повне скасування всіх критичних зауважень.

Які ж ці хмари красиві…

Таким видовищем можна милуватися вічність…