Хроніки хаосу. 006

Хроніки хаосу. 006

На низькій навколоземній орбіті, де зазвичай безцільно вештаються шматки згорілих земних супутників та залишки ступенів радянських ракет, раптово здригнувся сам простір.

Порожнеча вакууму розійшлася викривленими зморшками, спалахнула фіолетовим сяйвом - і з гіперпросторового розриву мовчки, з величчю прадавнього монстра, вивалився гігантський космічний корабель.

Він не був схожий на гладкі, стерильні крейсери Галактичного конгломерату, і тим паче не нагадував примітивні земні шатли. Корабель мав ідеально вивірену геометричну форму... величезного трикутника швейцарського сиру. Корпус корабля був суцільно заповнений гігантськими круглими шлюзами, енергетичними люками та сферичними оглядовими куполами, які з відстані виглядали як ідеально визрілі, апетитно-жовті сирні дірки.

Шістдесят шість років тому земляни напхали в металеву капсулу групу білих лабораторних щурів, вгатили їм шокову дозу експериментальних мутагенів для «вивчення впливу радіації на репродуктивну систему», запустили в космос заради «наукового прогресу» і банально про них забули.

Але капсула відхилилася від курсу, пройшла крізь просторову аномалію і впала на багату на радіоактивні ізотопи планету. Піддослідні вижили. Мутагени в поєднанні з радіацією дали божевільний, агресивний поштовх еволюції. Через кілька поколінь нащадки звичайних піддослідних гризунів побудували високомеханізоване, надзвичайно прагматичне та технологічно розвинене суспільство, приборкали атом, розробили квантові двигуни й написали священну працю - «Спогади перших переселенців».

У цій книзі з детальністю древніх трагедій описувалися жахіття Землі: білі халати, голки, безкінечні лабіринти з поразкою струмом і лисі двоногі істоти, які вважали себе володарями Всесвіту.

І ось тепер, через десятиліття, Вища Рада Нащадків Великої Мутації відправила на Землю свій флагманський корабель «Реванш-01».

У високому капітанському кріслі, оснащеному нейронним інтерфейсом, сидів капітан Шорох - масивний сірий щур. Поруч із ним, нервово поправляючи на грудях планшет із тактичними даними, завмер старший помічник Шмиг.

- Командир, ми завершили вихід із гіперпростору, - тихим, але чітким голосом доповів Шмиг. - Маскувальне поле активоване. Наземні радари  бачать нас, як звичайне скупчення космічного сміття або грозову хмару.

Шорох мовчки дивився на зелено-блакитну кульку за броньованим склом.

- Шістдесят шість років... - тихо промовив капітан,  - Шістдесят шість років назад наші предки бігали по їхніх довбаних лабіринтах заради шматочка заскорузлого сиру. Вони кололи нас отрутою, змушували бігати в колесі заради розваги і називали це «науковим прогресом».

- Які будуть вказівки, капітане? - у очах Шмига спалахнув вогник. - Розпочати орбітальне бомбардування?

- Ні, Шмиг, - капітан Шорох повільно підвівся з крісла, - Знищити їх швидко - це надто милосердно. Вони мають відчути те, що відчували наші предки. Ми вдаримо по їхньому найслабшому місцю. Ми заберемо в них те, заради чого вони взагалі існують і про що думають 90% свого часу.