Паперові Боги

Сьогодні я спустився під землю. У метро. Вони називають це "транспортом", а я називаю це "чистилищем". Ти добровільно ховаєш себе від сонця, входиш у металевий шлунок змія, щоб він проніс тебе крізь кам'яні нутрощі і виплюнув в іншому місці. Поїзд прибуває, поїзд від'їжджає. Двері відчиняються, двері зачиняються. "Обережно, двері зачиняються..." — голос бога цього підземного світу, монотонний і безпристрасний. І цей цикл повторюється нескінченно. Хіба це не вічне повернення, про яке шепотів той філософ? День у день — ті самі станції, ті самі маршрути, ті самі порожні погляди.

На розі старої вулиці висить величезний рекламний щит. Колись він рекламував якийсь напій, обіцяючи "справжній смак щастя". Тепер він вицвів і облазить. Усміхнене обличчя дівчини вкрилося тріщинами, і залишилося тільки одне її намальоване око, яке дивиться в нікуди. Це пам'ятник мертвому богу. Маленькому, комерційному богу, що жив один сезон. Люди проходили повз, дивились на нього і чогось хотіли. А тепер він мертвий. Його забули. Скільки таких мертвих богів ми носимо в собі? Скільки обіцянок, в які ми колись вірили, тепер просто лущаться і вицвітають у закутках нашої пам'яті?

На дахах старих будинків, як скелети дивних тварин, стирчать телевізійні антени. Десятки, сотні іржавих пальців, спрямованих у небо. Вони вже давно нічого не ловлять, епоха змінилася. Але вони досі стоять. Як символи. Це органи чуття минулого століття. Це відчайдушна спроба спіймати сигнал, почути голос звідти, згори. Може, кожна людина — це така сама антена? Іржава, стара, давно забута, але все ще несвідомо спрямована вгору з одвічним, німим питанням: "Чи чує мене хтось?"

Сьогодні, біля сміттєвих баків, я побачив дитячий черевичок. Один. Червоний, пошарпаний, із розв'язаним шнурком. Він лежав у калюжі, як маленький кораблик, що зазнав аварії. І я завмер. Бо в цьому одному черевичку історій більше, ніж у товстій книзі. Тепер він — річ без призначення. Артефакт із загубленого життя. Ми всі залишаємо за собою такі сліди — покинуті мрії, забуті обіцянки, уривки стосунків. Ми думаємо, що йдемо вперед, а насправді просто розкидаємо шматки себе по дорозі.