Мовчазні Вчителі

Сьогодні вітряно. Я бачив, як звичайний поліетиленовий пакет танцював у повітряному потоці між будинками. Він злітав вище за птахів, робив піруети, завмирав на мить, а потім знову кидався у свій шалений, мовчазний танок. У нього не було мети. Не було волі. Він був абсолютно вільний, бо повністю підкорився силі, що несла його. Він не боровся з вітром — він став його частиною. А ми? Ми все життя боремося. Ми так боїмося втратити контроль, що самі себе саджаємо в клітку. Може, вища свобода — це не обирати свій шлях, а з радістю прийняти той потік, що несе тебе, і навчитися танцювати в ньому?

У нашому дворі живе безпритульний кіт. Не худий і не заляканий, а справжній господар. Чорний, як шматок ночі, із зеленими, як два ліхтарі, очима. Він ніколи не метушиться. Він володіє мистецтвом споглядання. Він не має нічого, і тому йому належить усе: сонячна пляма на асфальті, тепла кришка люка, миска з водою, яку виносить стара жінка. Люди проходять повз, кидаючи на нього жалісливі погляди. Вони не розуміють, що це вони мають заздрити йому. Він не переймається минулим і не тривожиться про майбутнє. Його існування — це чисте, абсолютне "тут і зараз". Може, весь сенс у тому, щоб навчитися грітися на сонці з такою ж величною гідністю, як це робить старий безпритульний кіт?

У тінистому дворі, на старій кам'яній стіні, росте мох. Непомітний, тихий, оксамитовий. Він не бореться зі стіною, не намагається її зламати, як це робить кульбаба. Він стає її частиною. Він обіймає камінь, повторюючи кожну його тріщинку. Це інша форма волі. Не вибухова, а тиха. Не воля до влади, а воля до єдності. Мох не каже "Я!", він шепоче "Ми". І коли я дивлюсь на нього, я думаю: а що, якщо істинна мудрість — це не пробивати стіни, а стати настільки м'яким і терплячим, щоб одного дня просто прорости крізь них, ставши з ними одним цілим?