Чорні Дзеркала

Пройшов дощ. Місто видихнуло, вмилося. Асфальт перетворився на чорне дзеркало, і в кожній калюжі тепер лежить перевернуте небо. Люди обережно обходять їх, боячись забруднити взуття. Вони не розуміють! Вони обходять портали. Кожна калюжа — це око землі, що дивиться вгору. В ній хмарочоси стають корінням, що росте вниз, а ліхтарі — дивними підводними квітами. Хто сказав, що реальність — це те, що тверде під ногами? Може, істинний світ — це ось цей, тремтячий, перевернутий, той, що зникне з першим променем сонця?

Сьогодні я весь день спостерігав за тінями. Як вони народжуються зранку — довгі, викривлені, сповнені обіцянок. Як вони коротшають опівдні, майже зникаючи під тобою, ніби намагаючись сказати: "Ось ти, справжній, без прикрас". А потім, як вони знову ростуть надвечір, стаючи химерними велетнями, що поглинають вулиці. Люди бояться своєї тіні. Вони вигадали для неї страшні імена. Дурні. Тінь — це найчесніше, що в тебе є. Її існування — це просто доказ того, що ти стоїш на світлі. Ти не можеш від неї втекти, бо втеча від тіні — це втеча від світла, що її створює.

Вночі всі будинки стають чорними, монолітними брилами. Лише де-не-де горить самотнє вікно. Один жовтий прямокутник світла у велетенській темряві. Я можу дивитися на таке вікно годинами. Це цілий театр. Там хтось не спить. Хтось читає книгу, п'є чай, свариться, плаче або просто дивиться у свою власну темряву. Кожне таке вікно — це окремий всесвіт, зі своїми законами, своїм болем і своєю радістю. Вони думають, що вони одні, а насправді вони разом — ціла флотилія крихітних кораблів, що подають один одному сигнали світлом у безмежному океані ночі.