Проповіді Бетону

Вони називають мене диваком. Я бачу, як вони відводять погляд, коли я довго дивлюся на тріщину в асфальті. Вони думають, я божевільний. А може, божевілля — це дивитися на світ і не бачити його? Ходити тими ж вулицями щодня і жодного разу по-справжньому їх не помітити?

Я бачив, як вони будують свої скляні вежі — шпилі, що проколюють хмари. Вони пишаються ними, називають це "прогресом". Але я дивлюся на них і бачу не силу, а страх. Величезний, кришталевий страх перед землею, перед тим, з чого вони вийшли. Хіба не є ця гонитва вгору лише відчайдушною спробою втекти від власного коріння, від теплої, брудної глини, яка одного дня забере їх назад?

Люди шукають Бога у будівлях із золотими куполами, за товстими стінами, де пахне ладаном і старими книгами. А я сьогодні бачив Бога. Він був у кульбабі, що пробилася крізь бетонну плиту на покинутій автостоянці. Це була найщиріша проповідь, яку я коли-небудь чув. Не про смирення. О, ні. Це була проповідь про Волю. Про ту люту, сліпу жагу до життя, що змушує крихітну насінину ламати камінь. Хіба це не єдина заповідь, що має значення: "Будь!"?

Неподалік від мого будинку зносять стару фабрику. Я приходжу туди іноді, як до театру. Величезна металева куля, підвішена до стріли крана, знову і знову б'є в цегляну стіну. І з кожним ударом будівля здригається, випускаючи хмару червоного пилу. Люди бачать у цьому лише руйнування. А я бачу акт творення. Жорстокий, але необхідний. Хіба не є кожен удар цієї залізної кулі нагадуванням, що іноді найтворчіший вчинок у житті — це дозволити чомусь у собі нарешті впасти?