Передмова

Того вечора лив дощ. Не той літній, теплий, а холодний, осінній, що змушує комір піднімати вище, а кроки робити швидше. Я повертався додому довгою дорогою, через старий сквер, де ліхтарі більше борються з темрявою, ніж перемагають її. Саме там, на мокрій лавці, покинутий і самотній, він і лежав.

​Це не була книга. Скоріше, товстий записник у грубій, схожій на брезент, палітурці без жодного напису. Він уже добряче промок, і я, не знаючи чому, підняв його. Якась дивна сила, суміш цікавості та жалю до покинутої речі, змусила мене забрати його з собою.

​Вдома, під світлом лампи, я розгорнув його. Сторінки, трохи хвилясті від вологи, були списані від руки — швидким, іноді нерозбірливим, але енергійним почерком. Це не був зв'язний твір. Це були уривки думок, спостереження, питання, що висіли в повітрі. Без дат. Без імен. Просто потік свідомості невідомої людини, що, здавалося, бачила світ не так, як ми всі.

​Я не знаю, хто автор цих рядків — божевільний, філософ чи просто дуже самотня людина. Я не знаю, чи це була втрачена річ, чи її залишили навмисно, як послання в пляшці, кинуте в міський океан. Я знаю лише одне: ці слова не дають мені спокою. Вони проросли в мою свідомість, як та кульбаба крізь асфальт, про яку так багато пише автор.

​Я вирішив просто переписати їх, нічого не змінюючи. Можливо, хтось ще побачить у цьому дивному щоденнику щось для себе. Можливо, це і є його призначення.