Глава 8. Вільна Зона

Я не знаю, скільки часу минуло. Хвилина? Рік? Вічність? У тому білому сяйві, що поглинуло нас, поняття часу розчинилося, як цукор в окропі. Не було ні "до", ні "після". Було лише "зараз".

Повернення до тями нагадувало спливання з величезної глибини. Спочатку з'явився звук — тихий, мелодійний дзвін, схожий на вібрацію кришталевого келиха. Потім повернулося відчуття ваги. Тіло, яке ще мить тому було легким, як пух, знову набуло щільності, притиснувшись до підлоги. І, нарешті, зір.

Я розплющив очі. Я очікував побачити темряву. Очікував побачити руїни ангару, завалені уламками бетону. Очікував побачити смерть. Але я побачив диво.

Ангар був на місці. Ті самі стіни, ті самі перекриття, ті самі ворота. Але він змінився. Він... переродився. Старий, поїдений грибком і часом бетон більше не був сірим. Він "зацвів". По ньому розбігалися прожилки, що світилися м'яким бірюзовим світлом, пульсуючи в ритмі мого власного серця. Іржа на металевих балках зникла — замість неї метал вкрився шаром дивного, оксамитового моху, який переливався всіма відтінками фіолетового.

Я підвівся. Рух був плавним, легким. Я автоматично потягнувся рукою до стіни, щоб спертися, оберігаючи хворе коліно... і зупинився. Болю не було. Звичного, тупого, ниючого болю, який був моїм супутником усі ці місяці, просто не існувало. Я з подивом подивився на свою ліву ногу. Штанина комбінезона була цілою, але під нею я відчував щось інше. Я закачав тканину. Шкіра на коліні змінилася. Вона стала щільнішою, темнішою, набула текстури, схожої на кору молодого дерева або на полірований камінь. Шрами від операцій і "Трампліна" зникли, згладилися. Суглоб виглядав ідеальним, виточеним самою Зоною. Я зробив крок. Потім другий. Підстрибнув. Моє тіло слухалося мене так, як не слухалося навіть у двадцять років. Я відчував силу. Не людську силу м'язів, а щось більше — ніби гравітація тепер працювала на мене, а не проти мене.

— Ох... — видихнув я. Мій голос пролунав дивно. Він не відбився луною від стін, а м'яко розчинився в повітрі, ніби простір навколо став щільнішим.

Я озирнувся. Повітря в ангарі іскрилося. У ньому плавали дрібні порошинки світла — золоті, сині, срібні. Вони кружляли у вигадливих танцях, не підкоряючись протягам. Запах змінився кардинально. Зник сморід мастила, поту і старих ганчірок. Пахло... озоном після грози? Ні. Пахло розпеченим залізом і польовими квітами. Дика, неможлива суміш індустріального і живого.

Я підійшов до свого кутка. Мій стіл стояв на місці. Але дошки, з яких він був зроблений, пустили паростки. Крихітні, напівпрозорі листочки тягнулися з мертвої деревини до світла, яке йшло нізвідки. А посеред цього саду стояв він. Мій казан.

Він змінився найменше, і водночас — найбільше. Чорний чавун став матовим, глибоким, наче поглинав світло. Шрам, який заварив Технік, тепер виглядав не як рубець, а як срібна жила, що пронизувала метал. Під казаном горів вогонь. Але це були не дрова. Ті дошки, що я підкидав перед спалахом, зникли. Замість них у центрі вогнища висіла маленька, розміром з кулак, сфера з чистої енергії. Вона була холодно-синьою, спокійною, але від неї йшов такий жар, що повітря навколо тремтіло. "Граві-концентрат", про який жартував Технік? Ні. Це було саме дихання Зони.

Я заглянув усередину казана. Вода (чи те, що було водою) не кипіла ключем. Вона повільно оберталася воронкою, хоча ніхто її не мішав. Вона світилася зсередини. Я простягнув руку над парою. Вона була теплою, приємною. Вона пахла ситістю.

Я обернувся, щоб подивитися на інших. Люди почали підніматися з підлоги. Технік сидів біля свого верстака, розглядаючи свої руки. Він зняв свої вічні окуляри — схоже, вони йому більше не були потрібні. Його очі, завжди червоні від напруги і зварювання, тепер були ясними, яскраво-блакитними. Мисливець стояв біля колони, погладжуючи приклад своєї рушниці. Але він дивився не на зброю. Він дивився на щура, який сидів у нього на плечі. Щур не кусався. Він терся об щоку старого вбивці мутантів, і його хутро світилося м'яким зеленим світлом.

Ніхто не кричав. Ніхто не хапався за зброю. Страх зник. Той липкий, тваринний жах, який переслідував нас у Зоні роками — страх померти, страх болю, страх невідомого — просто випарувався. На його місці з'явилося розуміння. Ми знали, що сталося. Нам не треба було слів. Скіф зняв запобіжники. Світ, який ми знали — з його кордонами, фізикою і смертю — закінчився. Зона вийшла з берегів. І ми не потонули. Ми навчилися дихати її повітрям.

Я взяв свій ополоник. Він ліг у руку ідеально, наче був продовженням моєї кістки. Я вдарив ним по краю казана. Звук був не металевим. Це був звук дзвону — чистий, довгий, вібруючий. Він пройшов крізь кожного, хто був в ангарі. Всі обернулися до мене. Їхні обличчя були спокійними. — Сніданок, — сказав я. І зрозумів, що не промовив це вголос. Я просто подумав. І вони почули.

Новий Світ почався не з вибуху. Він почався з того, що ми перестали бути чужими одне одному.

Першими отямилися бійці "Варти". Точніше, те, що від них залишилося. Їхній світ — світ статутів, наказів, субординації та чітких ліній — розсипався на порох. У цьому новому, сяючому просторі, де бетон проростав кристалами, а гравітація була лагідною, як вода, їхня зброя виглядала безглуздо.

Я бачив, як той самий лейтенант, що колись намагався накласти на мене аду, схопився за свій автомат. Це був рефлекс. Інстинкт старого світу: незрозуміле = небезпечне = стріляй. Він направив ствол у бік "свободівців", які повільно піднімалися з підлоги, розглядаючи свої руки. — Всім залишатися на місцях! — крикнув він. Але його голос... він не звучав як наказ. Він звучав як прохання. Як благання наляканої дитини.

І ніхто не послухав. Жоден боєць "Варти" не став у стрій. Жоден не клацнув запобіжником. Вони дивилися на свого командира, і в їхніх поглядах не було непокори. Там було нерозуміння. Навіщо? Навіщо стріляти, якщо ти відчуваєш, що "ворог" навпроти тебе не хоче тебе вбити?