Глава 7. Перед штормом

Я прокинувся не від звуку, а від його відсутності. Зазвичай ранок на заводі "Росток" починається з какофонії: гавкання сліпих псів за периметром, каркання ворон, матюків вартових, гуркоту дизель-генераторів і брязкоту заліза. Це нормальний шум життя. Він дратує, але він заспокоює — значить, світ ще крутиться.

Сьогодні світ зупинився. Я лежав на своєму матраці і слухав. Нічого. Абсолютна, ватна, мертва тиша. Навіть щури під підлогою не шкреблися. Навіть вітер не свистів у дірках даху. Це була тиша, від якої закладало вуха.

Я встав, відчуваючи дивну важкість у всьому тілі. Коліно не боліло, але воно... гуло. Тонка, ледь помітна вібрація проходила крізь кістки, від п'ят до потилиці. Здавалося, що бетонна підлога піді мною тремтить, як натягнута струна.

Вийшовши до свого казана, я побачив Мисливця. Він сидів за моїм столом, не знімаючи плаща і рюкзака. Його обличчя було сірим, як попіл вчорашнього багаття. Він дивився в одну точку і м'яв у руках незапалену цигарку.

— Ти чого так рано? — спитав я, протираючи очі. — Знову на Псі-Оленя ходив?

Мисливець повільно підняв на мене погляд. У його очах, зазвичай холодних і розважливих, хлюпав первісний жах. — Немає більше оленів, Казане. Ні псі, ні звичайних. Він нарешті чиркнув запальничкою, але руки так тремтіли, що вогник танцював. — Я сьогодні вийшов на світанку. Пішов до Дикої Території. Знаєш, що я бачив? — Що? — Нічого. Пустку. Він затягнувся димом, наче це був кисень. — Ворони зникли. Пси зникли. Навіть тушкани, які зазвичай лізуть під ноги, щезли. Але найгірше було біля залізничного насипу. Він зробив паузу, ковтаючи слину. — Я бачив зграю сліпих псів. Штук п'ятдесят. І поруч із ними бігли плоті. І кабани. Вони бігли разом, Казане. Хижаки і здобич. Пліч-о-пліч. Вони не гризлися. Вони навіть не дивилися одне на одного. Вони просто... тікали. — Куди? — На Південь. До Кордону. Геть від Центру. Вони бігли мовчки. Жодного гавкання, жодного виску. Тільки тупіт сотень лап по бетону.

Я відчув, як холод пробіг по спині. Звірі відчувають те, чого не чують наші прилади. Якщо Зона випльовує своїх дітей на південь — значить, на півночі готується щось таке, що лякає навіть мутантів.

Я підійшов до свого казана, щоб налити води. Мені треба було зайняти руки. Я зачерпнув відром із бочки і вилив воду в чавун. І завмер.

Поверхня води не заспокоїлася. Вона пішла дрібними, частими брижами. Концентричні кола розбігалися від центру до країв, утворюючи складний, геометрично правильний візерунок. Я торкнувся краю казана. Метал вібрував. Це було схоже на гудіння високовольтного трансформатора, тільки дуже-дуже низьке. Цей звук не чувся вухами, він відчувався зубами.

— Технік! — гукнув я. Мій голос пролунав у тиші ангару неприродно гучно.

Технік виліз зі своєї нори, сонний і роздратований. — Чого репетуєш? Я тільки заснув... — Дивись.

Він підійшов, глянув на воду в казані. Його сонливість здуло миттєво. Він дістав із кишені якийсь прилад — саморобний детектор аномальної активності — і підніс до чавуну. Стрілка приладу сказилася. Вона не просто зашкалила, вона почала битися об обмежувач так, ніби хотіла зламати скло.

— Твою ж матір... — прошепотів Технік. — Це не сейсміка. Земля не труситься. — А що це? — Це гравітаційний фон. Він... він скрізь. Технік підняв очі до стелі ангару. — Уяви собі, що Зона — це велетенська легеня. І зараз вона робить вдих. Глибокий, повільний вдих перед тим, як закричати.

Він вимкнув прилад, який почав жалібно пищати. — Тиск росте, Казане. Не атмосферний. Ноосферний. Я не знаю, що там робить Скіф на Генераторах, але він, схоже, вирішив вивернути цей світ навиворіт.

Ми стояли втрьох біля вібруючого казана. Мисливець, який бачив втечу звірів. Технік, який бачив божевілля приладів. І я, який бачив, як вода в моєму казані починає закипати без вогню — просто від енергії, якою було просякнуте повітря.

— Варити сьогодні не будемо? — тупо спитав я. — Вари, — сказав Мисливець, дивлячись на вхідні двері, за якими стояла мертва тиша. — Вари все, що є. Бо, здається мені, скоро нам усім знадобиться ситна вечеря перед довгою дорогою. Або перед кінцем світу.

Якщо ранкова тиша була передвісником шторму, то новина, яка прийшла по обіді, стала першою блискавкою.

Зв'язок з Прип'яттю був поганим уже кілька днів. Ефір тріщав від статичного шуму, перебиваючись уривками фраз і шифрованих сигналів. Але близько другої години дня крізь білий шум прорвався голос. Він був не зашифрованим. Він був відкритим, панічним і смертельно наляканим.

Це транслювали по гучному зв'язку на терміналі "Варти". — ...Бункер "Фундамент" втрачено! Повторюю, "Фундамент" прорвано! Ми відходимо! Де евакуація?! Чому "вертушки" не злітають?! — Центр, відповідайте! — кричав інший голос. — Полковник Коршунов не виходить на зв'язок! Група "Альфа", доповісти статус "Першого"!

Пауза. Довга, шипляча пауза, від якої в ангарі стало холодно. А потім голос, схожий на скрегіт металу об скло: — "Перший" — "двохсотий". Коршунов загинув. Повторюю: Полковник мертвий. Ми самі по собі.

Ця фраза вдарила по ангару сильніше, ніж вибух міни. Я бачив, як обличчя лейтенанта "Варти", того самого, що намагався тримати тут порядок, стало білим, як крейда. Він впустив рацію. Вона вдарилася об бетон, але він навіть не подивився вниз. Вся їхня система, вся їхня залізна дисципліна, весь їхній "новий порядок" трималися на одній людині. На страху і повазі до Коршунова. Тепер його не стало. І ланцюг розірвався.

— Що... що нам робити, командире? — спитав молодий сержант, дивлячись на лейтенанта круглими очима. — Якщо Полковника немає... хто віддає накази?

Лейтенант мовчав. Він дивився на свої руки, і я бачив, як у його очах ламається світ. Він був солдатом, який вірив у статут. Але статут не передбачав кінця світу.

— Відходимо, — прошепотів він нарешті. А потім закричав, зриваючи голос: — Збиратися! Всім! Беріть тільки боєкомплект і сухпайки! Транспорту не буде! Ми йдемо пішки!