Глава 6. Удар Дзвону

Ранок шістдесятого дня почався оманливо тихо. Навіть занадто тихо. Небо над "Ростком" було чистим, блідо-блакитним, без звичних свинцевих хмар. "Варта" на своєму пості ліниво допивала каву, "Свобода" чистила зброю, перекидаючись жартами. Технік возився з якимось радіоприймачем, намагаючись зловити хвилю джазу крізь білий шум ефіру.

Я стояв біля казана, знімаючи пінку з бульйону. Вогонь потріскував затишно і мирно. Я саме подумав про те, що сьогодні, можливо, буде спокійний день. Що, можливо, всі ці розмови про "велику війну" — лише страшилки Ріхтера.

І в цю мить світ здригнувся.

Це був не звук. Це був удар. Глухий, важкий поштовх, який пройшов крізь підошви черевиків прямо в зуби. Пил зі стелі ангару посипався дощем, вкриваючи сірим нальотом мій стіл і плечі. А за секунду долинув звук. БА-БАХ! Вибух. Десь близько. На зовнішньому периметрі, біля південного КПП.

Ангар завмер. Ложка випала з моєї руки і дзенькнула об чавун. Технік підняв голову, його очі розширилися. — Міномет? — спитав він у тиші. — Хто, в біса, стріляє з міномета на "Ростку"?

Відповідь прийшла не словами, а звуком сирени. Вона заверещала різко, істерично, зовсім не так, як під час Викиду. Це була сирена "Бойова Тривога".

Двері ангару розчахнулися від удару ногою. Всередину ввалився, ледь не впавши, боєць. Це був один із "Іскри" — тієї групи, якій я передавав м'ясо. Він був без шолома, обличчя залите кров'ю, що текла з розсіченої брови, ліва рука висіла батогом.

— Прорив! — закричав він, і голос його зірвався на хрип. — Моноліт! Вони прорвали периметр! Це не рейд! Це штурм!

В ангарі почалося пекло. Лейтенант "Варти" перекинув свій стіл ногою, перетворюючи його на укриття. — До зброї! — заревів він. — Зайняти сектори! Кулемет на вхід!

"Свободівці", які секунду тому сміялися, вже стояли біля колон, клацаючи затворами. Їхні рухи були швидкими, економними. Жартівники зникли. З'явилися вбивці.

— Скільки їх? — крикнув хтось із натовпу. — Дохріна! — відповів поранений боєць "Іскри", сповзаючи по стіні. — Вони йдуть хвилею. Вони підірвали КПП. Вони вже на території заводу!

Я стояв біля свого казана, і час для мене сповільнився. Я бачив, як "Варта" і "Воля", які місяць тому готові були перегризти одне одному глотки, тепер ставали пліч-о-пліч. Вони не домовлялися. Вони просто розуміли: "Моноліт" не бере полонених. Фанатики Фауста прийшли не домовлятися. Вони прийшли випалити нас.

Ще один вибух, цього разу ближче. Шибки у верхніх вікнах ангару вилетіли, осипавши нас скляним дощем. З вулиці долинула тріскотні автоматних черг — щільна, зла, безперервна. Вона наближалася.

— Казане! — крикнув Технік. Він уже не паяв плату. В руках у нього був старий, обрізаний дробовик, який він дістав з-під верстака. — Гаси вогонь! Дим демаскує!

Я стрепенувся. Вогонь. Казан. Моя кухня. Це більше не було місцем роботи. Це було поле бою. Я схопив відро з водою і хлюпнув у піч. Шипіння пари заглушило навіть стрілянину. Ангар наповнився білим туманом.

Я витягнув свій ніж — великий, важкий тесак для обробки м'яса. Іншої зброї у мене не було. Я подивився на вхідні ворота. Вони здавалися такими тонкими і ненадійними. Війна, якої ми так боялися, не постукала у двері. Вона їх вибила.

Пара від мого погашеного казана змішалася з пилом, що сипався зі стелі, перетворивши ангар на сіру, непроглядну банку з молоком. Видимість впала до нуля. Але слух загострився до межі.

Зовні, за тонкими стінами профнастилу, світ розпадався на частини. Кулеметні черги "Варти" звучали як тріск сухого дерева, що ламається. Їм відповідали глухі, важкі удари — "Моноліт" працював з чогось серйозного, можливо, з "Валів" або "Гроз". Кулі прошивали метал стін навиліт, залишаючи рвані отвори, крізь які вривалися промені денного світла, схожі на лазерні указки.

— На підлогу! Всі на підлогу! — кричав лейтенант "Варти". Його голос зривався на фальцет. Він перекинув стіл санітарного контролю, створюючи барикаду прямо посеред проходу.

Я впав за свій стіл. Поруч, притискаючись до металевої стійки верстака, сидів Технік. В його руках тремтів старий обріз двостволки, перемотаний синьою ізоляційною стрічкою. Очі в нього були величезні, білі на брудному обличчі. — Вони не зупиняться, Казане, — шепотів він, і його зуби вибивали дріб. — Це фанатики. Їм не треба перемога, їм треба наша смерть.

БА-БАХ! Головні ворота ангару, які витримали стільки років іржі, не витримали спрямованого вибуху. Металеві стулки зірвало з петель, і вони з гуркотом впали всередину, піднявши хмару бетонної крихти.

Крізь пил і дим у пролом ринули фігури. Їхній камуфляж був брудно-білим, міським, ідеальним для руїн Прип'яті, але тут, на "Ростку", він виглядав як пляма смерті. "Моноліт". Вони не кричали "Ура". Вони не лаялися. Вони йшли мовчки, стріляючи від стегна, віялом, придушуючи будь-який опір.

І тут ангар вибухнув у відповідь. Зліва вдарили автомати "Варти". Справа, з-за ящиків, відкрили вогонь "свободівці". Я бачив, як лейтенант "Варти" витягнув пораненого анархіста з-під вогню, прикриваючи його своїм тілом. Я бачив, як кулеметник "Свободи" кричав "Вартові, тримайте правий фланг!", поливаючи вхід свинцем. Старі образи, ідеологія, накази Коршунова чи Миклухи — все це згоріло в ту секунду. Залишилися тільки живі проти мертвих.

Але "Моноліту" було багато. Занадто багато. Вони лізли через трупи своїх товаришів, не сповільнюючись. Один із фанатиків, прошитий чергою в груди, продовжував іти і стріляти, поки йому не знесли півголови. Вони були під чимось. Або під хімією, або під вірою, яка сильніша за будь-який наркотик.

Бій розпався на окремі сутички. Лінія оборони біля входу була зім'ята. Вороги просочувалися вглиб ангару, ховаючись за колонами і станками. Один із них, спритний, у легкому комбінезоні, прослизнув повз перестрілку в центрі. Він рухався вздовж стіни, прямуючи до нашого кутка. До моєї кухні.

Він помітив нас. Я зустрівся з ним поглядом. Його очі були скляними, зіниці розширені на всю райдужку. На обличчі застигла маска байдужості. Він підняв автомат, цілячись у Техніка.