Глава 3. Під дахом

Зона не любить стабільності. Вона не терпить, коли комусь стає занадто тепло або занадто ситно. Вона завжди знайде спосіб нагадати, хто тут господар.

Мій тріумф тривав рівно три дні. Три дні я був королем "Ростка". Мій новий, чорний, як ніч, казан годував десятки людей. Черга до мого вогнища стала такою ж звичною частиною пейзажу, як і вишки "Варти". Я почав відкладати купони, мріючи про справжні спеції з Великої Землі.

А на четвертий день небо впало на землю.

Це почалося не з грому. Це почалося з тиші і запаху озону, від якого волосся на руках ставало дибки. А потім хлинуло. Це був не дощ. Це була крижана стіна води, змішаної з радіоактивним пилом і хімікатами з заводських труб. Вона була важкою, липкою і холодною, як смерть.

Мій навіс із старого брезенту здався через десять хвилин. Вода знайшла дірки, просочилася крізь шви і потекла брудними струмками мені за комір, на стіл, у мішки з картоплею. Але найгірше було з вогнем. Я бігав навколо казана, намагаючись закрити полум'я своїм тілом, шматками фанери, чим завгодно. Але вода шипіла на розпеченому чавуні, перетворюючись на їдку пару. Дрова, які я так старанно сушив, намокли і почали диміти чорним, сльозогінним чадом.

Вогонь помирав. А разом з ним вмирала і моя торгівля.

Сталкери, які ще півгодини тому стояли в черзі, розбіглися, ховаючись під бетонні козирки ангарів. Вони стояли там, мокрі, злі, і дивилися на мене. Я бачив їхні погляди. Вони хотіли їсти. Але ніхто не хотів стояти під цією зливою заради миски напівсирої каші.

Моє коліно, яке останні дні поводилося пристойно, раптом згадало всі образи. Холод і вогкість пробралися глибоко в суглоб. Біль був тягучим, викручуючим. Здавалося, що кістки всередині розбухають і тиснуть на шкіру. Я ледь міг стояти. Кожен рух — щоб підкинути дрова, щоб помішати вариво — викликав напад нудоти.

Я стояв, мокрий до нитки, обіймаючи теплий бік казана — єдине тепле місце у всьому світі. Вода капала з мого носа прямо в кашу. Це був кінець. Я не можу варити під водоспадом. Я не можу змушувати людей їсти під дощем. Мій "бізнес" був сезонним, і сезон закінчився.

— Курва... — прошепотів я, дивлячись, як останні вуглинки тонуть у брудній калюжі під казаном.

Якщо я не знайду дах, завтра цей казан стане просто пам’ятником моїй дурості. Металобрухтом. Мені потрібні стіни.

Я залишив остиглий казан під дощем, накривши його шматком клейонки, і пошкандибав до адміністративної будівлі "Волі". Кожен крок давався з боєм — коліно не згиналося, воно наче заіржавіло разом із навколишнім металом.

Завгосп "Волі" — кремезний чоловік на прізвисько "Хом'як", який відповідав за тилове забезпечення бази, сидів у сухому кабінеті і пив чай. Справжній чай, з цукром. Коли я зайшов, з мене текла вода, утворюючи на лінолеумі брудну калюжу. Він підняв очі поверх кружки. — Чого тобі, кулінаре? Якщо по продукти, то склад зачинений. Не бачиш, що на вулиці коїться?

— Бачу, — відповів я, витираючи мокре обличчя рукавом. — Тому я і тут. Я не можу варити в болоті. Вогонь гасне. Дрова мокрі. Я мокрий.

Хом'як знизав плечима. — Ну то не вари. Перечекай. Дощ не вічний.

— Дощ — ні. А голод — вічний, — я підійшов ближче до столу. — Твої хлопці з рейду повернулися. Злі, мокрі і голодні. Вони зараз сидять у казармі і гризуть сухарі. Ти думаєш, це додасть їм любові до командування?

Він примружився. Я бив у точку. "Воля" — це не армія, тут дисципліна тримається на повазі і комфорті. Голодний анархіст — це проблема.

— І що ти пропонуєш? — спитав він обережно. — Забрати тебе до нас у штаб?

— Мені не треба штаб. Мені треба дах. І чотири стіни, щоб вітер не задував. Я кивнув у бік величезного ремонтного ангару, що чорнів навпроти. — Там місця — танкову дивізію сховати можна. Дай мені куток. Будь-який. Біля техніка, біля складу — байдуже. Головне, щоб сухо.

Хом'як замислився. Він крутив у руках олівець, зважуючи "за" і "проти". Пускати стороннього (навіть корисного) всередину стратегічного об'єкта... Але потім він згадав смак моєї вчорашньої печені.

— Добре, — він грюкнув долонею по столу. — Але з умовою. Порядок — ідеальний. Ніякого сміття, ніяких щурів. І... для моїх хлопців — знижка.

— Для твоїх хлопців завжди найкращі шматки, — збрехав я, не моргнувши оком.

...Через годину я вже тягнув своє майно в головний ангар. Це було величне місце. Величезний простір з високою стелею, де гуляла луна. Тут пахло мастилом, озоном від електрозварювання і старим бетоном. У дальньому кутку, навпроти "конури" Техніка, був вільний відсік. Колись тут була інструментальна комора. Три стіни, залізні полиці, і головне — цілий дах.

Я затягнув туди свій важкезний казан. Поставив його посеред відсіку. Тут було сухо. Тут не капало за комір. Поруч, за ґратчастою перегородкою, сидів Технік і паяв якусь плату. Він підняв захисні окуляри і глянув на мене. — Тільки не дими мені тут, кулінаре, — буркнув він без злості. — У мене точна апаратура.

— Я зроблю витяжку, — пообіцяв я.

Я сів на ящик у своєму новому "домі". Коліно все ще нило, але це вже не мало значення. Я був під дахом. Я провів рукою по сухій бетонній підлозі. Це був уже не просто бізнес на узбіччі. Це була нерухомість.

Минув тиждень мого життя в ангарі. Рутина затягує швидше, ніж болотна трясовина. Мій світ тепер обмежувався цими бетонними стінами, запахом мастила від верстака Техніка і ароматом мого власного варива. Я вивчив розклад патрулів "Варти", знав, коли прокидається Мисливець, і навіть навчився відрізняти за звуком кроків, хто йде до мене — голодний новачок чи втомлений ветеран.

Того дня в ангарі було галасливо. Технік, мій сусід, з самого ранку намагався оживити трофейний кулемет, і кожен удар його молотка відбивався від металевого даху, як постріл. Біля входу сперечалися торговці, ділячи партію патронів. "Свободівці" грали в карти на ящиках, голосно регочучи.

Життя кипіло. А потім увійшов він.