Глава 1. Кінцева зупинка

Дощ на заводі "Росток" ніколи не був просто водою. Це була холодна, масляниста мряка, що мала присмак іржавого заліза і старого бетону. Вона не змивала бруд, а, здавалося, втирала його глибше в пори, в одяг, у саму душу.

Крок. Зупинка. Вдих крізь зціплені зуби.

Я зробив ще один рух лівою ногою, і світ перед очима на мить побілів. Це був не просто біль. Це було так, ніби хтось засунув мені в колінну чашечку жменю битого скла і тепер повільно прокручував його з кожним рухом. "Трамплін"... Клята аномалія не просто зламала мені ногу. Вона її пережувала. Я відчував, як усередині розпухлого суглоба труться один об одного уламки хрящів.

— Гей, сталкере! — голос з вишки пролунав глухо, наче з-під води. — Ти там заснув, чи що?

Я підняв голову. Бетонні плити поста "Волі" випливали з туману, як стіни стародавньої фортеці. Вартовий у зеленому камуфляжі "Вітер волі" дивився на мене крізь приціл, але дуло автомата було опущене. Він не бачив у мені загрози. Він бачив мерця, який просто забув лягти в могилу.

Я спробував щось відповісти, але з горла вирвався лише сухий хрип. Язик присох до піднебіння. Останній ковток води я зробив учора вранці.

— Проходь, — махнув рукою вартовий, втрачаючи інтерес. — Тільки не здохни на проході, хлопцям заважатимеш.

Я кивнув і потягнув ногу далі. Черевик чвакнув у рудій багнюці, і цей звук здався мені огидно гучним. Ще сто метрів. Тільки до ангарів. Там сухо.

"Росток" жив своїм життям. Десь далеко, біля Бару "100 Рентген", реготали люди, гриміла музика — здається, щось із старого року. Чути було, як лається технік, вибиваючи молотком заклинивший затвор чиєїсь гвинтівки. Пахло смаженим м'ясом, соляркою і дешевим тютюном. Життя кипіло. Але я відчував себе чужим на цьому святі. Я був відпрацьованим матеріалом. Сміттям, яке Зона викинула на берег.

Я пройшов повз гурт одинаків, що ділили хабар. Вони замовкли, проводжаючи мене поглядами. У їхніх очах не було жалю. Тільки холодна арифметика: "Скільки він протримається?".

Нарешті. Ангар. Я знайшов місце між іржавою стіною і нагромадженням старих дерев'яних ящиків. Тут не було вітру. Тут пахло пилом і мишами, але це було найкраще місце у світі.

Я дозволив тілу впасти. Рюкзак глухо вдарився об землю, лямки сповзли з ниючих плечей. Я притулився спиною до холодної цегли і обережно, руками, випрямив ліву ногу. Вона пульсувала гарячим, тупим ритмом, ніби всередині жило своє окреме серце.

Все. Кінцева. Я заплющив очі, слухаючи, як краплі дощу барабанять по даху ангару. Сталкер на прізвисько "Казан" (тоді мене ще так не звали, але це вже не мало значення) дійшов до своєї останньої точки. Далі дороги не було.

Я заплющив очі, намагаючись відволіктися від пульсації в нозі, але темрява під повіками миттєво перенесла мене назад. Туди, де все це сталося.

Великі Болота. Три дні тому.

Того ранку туман був густим, як молоко. Він глушив звуки, робив світ пласким і сірим. Я йшов знайомою стежкою біля насосної станції, і настрій у мене був — краще не буває. Рюкзак приємно тягнув плечі. У контейнері для артефактів тихо гуділи дві "Медузи" і "Кров каменю". Непоганий улов для вівторка. Я вже подумки витрачав ці гроші: новий приціл для "Калаша", запас патронів, і, може, нарешті, нормальні черевики замість цих розтоптаних берців.

Я був "Швидкий". Досвідчений. Я знав Болота, як свої п'ять пальців. Це мене і згубило. Зона не пробачає впевненості. Вона чекає саме на той момент, коли ти опустиш ствол.

Шурхіт був ледь чутним. Ніби вітер колихнув сухий очерет. Але вітру не було. Інстинкти спрацювали швидше за розум. Я почув гарчання зліва — низьке, вологе, голодне. Псевдопес. Він вискочив з туману сірою блискавкою, цілячись іклами мені в стегно.

Я не думав. Я просто рвонув вправо, йдучи з лінії атаки. Це був ідеальний, відпрацьований роками маневр. Тільки я не подивився під ноги.

Детектор на поясі навіть не встиг пискнути. Повітря праворуч від мене раптом затремтіло, наче над розпеченим асфальтом. У вухах вдарило гудіння — низьке, вібруюче "вуууум".

Гравітація зникла. Мене підхопила невидима велетенська рука і швиргонула вгору. Світ закрутився каруселлю: сіре небо, брудна вода, стіна очерету. А потім був звук. Сухий, нудотний тріск. Так ламається товста гілка, якщо на неї наступити. Тільки це була не гілка.

Мене вдарило об землю з такою силою, що вибило повітря з легень. Я впав у мілку, гнилу воду обличчям униз. Перші кілька секунд болю не було. Був лише шок і дивне оніміння. Я спробував підвестися, сперся на руки і глянув униз.

Моя ліва нога. Вона виглядала неправильно. Коліно було вивернуте вбік під кутом, якого не існує в анатомії. Штанина була цілою, але під тканиною щось неприродно випирало.

— Ні... — прошепотів я. — Тільки не це.

І тут мене накрило. Біль прийшов хвилею — білою, розпеченою, всепоглинаючою. Він випалив думки, випалив страх, залишивши тільки тваринне бажання кричати. Я закричав, але замість крику з горла вирвалося булькотіння — я наковтався болотної води.

Псевдопес, наляканий спрацюванням аномалії, заскавчав і втік у туман. Йому пощастило. Мені — ні.

Я лежав у бруді, стискаючи зуби так, що вони скрипіли, і дивився на свою ногу. Я знав, що це означає. У Зоні немає лікарень. У Зоні немає реабілітації. Цей хрускіт був звуком, з яким моє життя розламалося навпіл.

Наступні дві доби були суцільним маренням. Я повз. Я тягнув цю мертву, важку колоду за собою, відчуваючи кожну купину, кожен камінь. Я колов промедол тремтячими руками, просто в штанину, не дивлячись. Я гриз кору, щоб не втратити свідомість. Я більше не був мисливцем. Я був здобиччю, яка відчайдушно намагалася доповзти до нори, поки її не зжерли.

Реальність повернулася не через біль у нозі, а через судому в шлунку. Голод скрутив нутрощі в тугий вузол, змусивши мене зігнутися навпіл. У роті було сухо і гірко, ніби я жував полин.

Я розплющив очі. Той самий сірий дощ, та сама іржава стіна ангару. Спогади про Болота розвіялися, залишивши по собі лише липкий холодний піт на спині. Я живий. Поки що. Але якщо я не поїм, то "Трамплін" просто виконав половину роботи, а решту доробить виснаження.