Частина третя. Повернення з відпустки

Аеропорт «Бориспіль» зустрів літньою спекотною, але не надто душною погодою. Майже в усіх аеропортах люди схожі й поділяються на тих, хто вже наситився враженнями від інших країн, і тих, хто лише збирається у свою подорож. Перші зазвичай виглядають більш розслабленими та щасливішими за інших. Прилетівши, пасажири намагаються якнайшвидше покинути аеропорт, майже стрімголов вилітаючи із залу прильоту в напрямку своїх автобусів, поїздів, автомобілів та таксі.

Мирослав вийшов на площу поряд з аеропортом і, піддавшись загальній паніці та метушні, почав виглядати зупинку автобуса до Києва. Вона виявилася абсолютно поруч, прямо навпроти виходу з вокзалу.

«Коли вже з’явиться в аеропорту метро? — сяйнула думка в Мирослава. — Це вже наскільки очевидна необхідність, а яка зручність».

Доїхавши до міста, він вийшов на метро «Харківська» і прямою зеленою гілкою поїхав до станції «Дорогожичі». Додому він повертався тією ж дорогою парком, зустрічаючи на своєму шляху жіночок із колясками та любителів собаководів зі своїми улюбленцями.

Цього разу хрущівка здалася йому ще більш старою та зношеною. «Може, Мар’яна права й потрібно вже замислитися про нове більш сучасне житло?» Сусідки-пенсіонерки щось жваво обговорювали, якісь останні вибрики влади, низькі пенсії та й взагалі, як їм раніше було добре.

Мирослав ввічливо привітався з ними, але так, щоб не зав’язалася розмова, знаючи наперед, що вони своїми розмовами швиденько зіб’ють з нього ауру приємних спогадів після відпочинку. У цей момент йому пригадався Олексій, він саме так вчиняв із ним. «Дивно, я його трішки звинувачував, а це всього-на-всього лише бажання оминути непотрібних і заздалегідь передбачуваних розмов».

Через годину подзвонила Яна, вона повідомила, що сьогодні сильно зайнята й що зможе зустрітися лише у вівторок. Трішки поцікавилася подорожжю, наперед попередивши, щоб усе найцікавіше залишив на потім. Мирослав лише розповів про океан в Агадірі й що це не найліпше місце для відпочинку. Здається, саме це вона й хотіла почути, і, привітавши з поверненням, поклала слухавку.

Після обіду згадав про свого папугу Оскара. «Цікаво, як він там, чи потоваришували вони цього разу з Мар’яною?». У коридорі почувся стукіт дверей, так робила лише вона. Її звичка грюкати дверима дратувала усіх, але її це не обходило, цими звуками вона попереджала, що вже дома. Схоже, Мар’яна повернулася з магазину.

Мирослав дістав із сумки сувеніри (для них він придбав окрему спеціальну сумку), виклав їх на стіл і почав вибирати щось для Мар’яни. Взяв магнітики на холодильник, розписану тарілку в марокканському стилі, бабуші — традиційне марокканське взуття й шоколадку. «Гадаю, досить».

Мар’яна відчинила двері одразу й по своїй звичці різко й невимушено випалила:

— О, ти вже приперся зі своєї Африки.

— І я також радий тебе бачити, — відповів Мирослав. — А це тобі, протягнув їй сувеніри.

— Добре, поклади їх на столик, — навіть не поглянувши на них, промовила Мар’яна.

— Як там папуга? Ви дружно жили? Корму вистачило? — поцікавився Мирослав.

— Все гаразд, ну й балакучий він у тебе, особливо зранку, але ми потоваришували. Корму, правда, не вистачило, прийшлося докуповувати, а так усе гаразд.

— Я тобі за корм поверну гроші, — одразу перебив її Мирослав.

— Все добре, не хвилюйся, я до нього вже також звикла й він мені ніби рідний, тому не парься. Вже думала й собі придбати папугу, але знаючи тебе і твої подорожі, все одно через пару місяців знову мені його принесеш.

— Це так, — погоджуючись, підтвердив Мирослав. — Добре, дякую, сусідко. Піду розкладати речі й збиратися, завтра на роботу, а там ще новий начальник. З мене вечеря, тільки не сьогодні!

Мирослав забрав Оскара, узяв трішки корму, що лишився в Мар’яни, щоб не бігти в магазин, і пішов до себе у квартиру. Поставив клітку з Оскаром на своє місце. Трохи згодом той почав освоюватися, бо увесь час до цього він метався по жердині, перебираючи маленькими ніжками, ніби ховався в сторону.

Через декілька хвилин почулося звичне: «Ледар… Оскара… кормити… дома…».

Клітка виявилася не надто чиста й Мирослав почав приводити її до ладу, мити, чистити, міняти поїлки й кормушки, на що папуга вже більш впевнено коментував: «Оскар крутий… дома… дома…».

День промайнув непомітно і Мирослав уже збирався лягати спати, як подзвонив телефон, якийсь невідомий номер.

— Вітаю, — привітався Мирослав.

— Привіт, ти коли прилетів?

— Лідо, це ти? — поцікавився Мирослав.

— Тю, а хто ж іще, чи за тиждень ти знайшов собі ще когось?

— Що ти таке кажеш, я лише про тебе й думав увесь цей тиждень, інколи навіть жалкував, що з вами не повернувся до Києва.

— Звісно мені приємно таке чути, але не дуже в це вірю, — жартуючи промовила Ліда.

— Коли зустрінемося? — поцікавилася вона.

— Давай у середу, — запропонував Мирослав.

— А що раніше ніяк?

— В мене робота, після відпустки поки втягнуся, та ще й новий керівник. Якраз до середи розберуся.