Марракеш — історична столиця

Найвідоміша та найпопулярніша туристична родзинка Марокко — місто Марракеш, улюблена туристична локація багатьох знаменитостей. Кажуть, клімат у місті такий гарний і сухий, що саме перебування в цьому місті виліковує багато недуг, пов’язаних із дихальними шляхами.

Спочатку вони гуляли по різноманітним глиняним розвалинам, вуличками різних частин міста, яких тут також три. У Марракеші існує свій район шкіряників, але нам вистачило запахів із попередньої екскурсії, тому всі дороги в цьому місці ведуть на центральну площу, або, як ще кажуть місцеві про неї, — у XVIII століття.

Площа жвава, колоритна й дуже наглядна. По ній можна вивчати побут і життя марокканців 200–300 років тому. Тут рвуть зуби брудними щипцями, заклинателі змій щось видувають у свої сопілки, дехто ворожить, хтось розповідає різноманітні історії, словом, життя б’є ключем. На площі можна зустріти цілі династії родин, у яких працювали прадід, дід, батько, а тепер і син.

Мирослав із Лідою підійшли до продавців апельсинового фрешу. Поряд стояли Вадим з Оксаною і щось собі тихенько посміювалися. Продавець жваво запропонував соку. Спека зробила своє, ми погодились.

— Вам як — в одноразовому посуді чи у скляному стакані? — поцікавився той.

— Ну, звісно, в одноразовому, — здивовано відповіла Ліда.

Оксана з Вадимом уже ледь стримували сміх.

Сік був смачний і ми замовили ще по одному, продавець сполоснув стаканчик у воді й налив туди нову порцію свіжого апельсинового фрешу. Виявляється, у них одноразові стаканчики також багаторазові. Підприємливі марокканці навіть на цьому економлять. Але ж вони кумедні.

Атмосфера площі наповнена життям і свободою, бажанням спілкуватися й багато фотографуватися. Далі, як і зазвичай, обід і повернення в Агадір, до якого залишалося 250 км або три години їзди.

Подорож головними містами Марокко промайнула якось дуже швидко. Спочатку все в голові перемішалося, і я вже не пам’ятав, яке місто було перше, де був той смачний кускус, чи який готель був найкращий, але такі тижневі  подорожі — це, напевно, найкоротший шлях познайомитися з країною і хоч трішки її збагнути.

Автобус стрімко під’їжджав до Агадіру. Усі плескали, дякуючи гідам та водієві, і звісно, чайові на знак вдячності, тут без них ніяк. Потім почали розвозити по готелях тих, хто залишався вже на курортний відпочинок.

Мирослав якось ненароком запитав Ліду:

— А в якому готелі ти зупинишся в Агадірі?

Її відповідь його приголомшила:

— Ні в якому, ми повертаємося до Києва.

— Як до Києва? Ви що не плануєте в океані покупатися?

— На цей раз ні, лише на тиждень вдалося відпроситися.

— І що Оксана з Вадимом також повертаються до Києва?

— На жаль, так, — відповіла Ліда.

На обличчі Мирослава була сумна усмішка, яка сама за себе говорила. Він спробував опанувати себе, аргументуючи це тим, що вони з одного міста, тому час покаже, що то було — туристична розвага чи щось більше.

— Наступний мій готель, — вимовив Мирослав. — А ви зараз в аеропорт? — запитав він нових друзів.

— Так, літак вилітає під вечір, ми ще встигаємо.

— Дякую за приємну компанію, — Мирослав обняв Оксану й Ліду, потиснув руку Вадиму.

«Гарні люди трапилися», — подумав про себе Мирослав.

Автобус поїхав далі, зникаючи за рогом вулиці й забираючи щось цінне, яке щойно з’явилося і так стрімко зникло.