Щоденник холостяка

Ессуейра

Місто Ессуейра стародавній центр піратства та работоргівлі. Воно не надто популярне в туристів, а дарма. У ньому є все те, чим цікава ця країна, — чарівні пляжі з неймовірним видом на океан, стара Медина, португальська оборонна фортеця, цікава архітектура, безліч різних крамниць із сувенірним крамом та навала синіх риболовецьких човнів, якими обліплені всі місцеві порти. А взагалі місто пахне рибою, різноманітною, свіжою і не дуже, а найголовніше спокоєм та безтурботністю. Тут ніхто нікуди не поспішає, і коти, які тут усюди, тому підтвердження. Можливо, саме котів у цьому місті трішки більше за риболовецьких човнів.

Саме Ессуейра стала головним центром хіпі в 60–70-ті роки минулого століття. Тут і досі збираються групи вже більш сучасних субкультур. А взагалі це місто ідеально пасує творчим особистостям — художникам, музикантам, письменникам. У ньому все неспішно, надзвичайно естетично, природно і якось по-справжньому реально.

Купувати сувеніри тут також найліпше. Крамниці усюди, ціни прийнятні, але немає тієї метушні, що присутня в інших більш розрекламованих туристичних містах. Після прогулянки Мединою та старими вуличками міста, накупивши сувенірів, група заїхала на обід у місцевий рибний ресторан, оскільки Ессуейра ще й до того ж портове риболовне місто. Сардини в Марокко особливі, тому при будь-якій нагоді Мирослав замовляв саме їх. Вони, звісно, не надто великі за розміром, але на смак неперевершені.

Потім група поїхала на побудовану ще португальцями оборонну фортецю. У цьому місці час ніби зупиняється. Кам’яні оборонні споруди з видом на Атлантику на фоні ледь синього неба, устеленого білими різної форми хмаринками, — це видовище зачаровує та магнетизує. Тут хочеться зупинитися і насолоджуватися реальністю.

Мирослава хтось окликнув, ним виявився сусід по автобусу.

— Сфотографуєш нас разом? — попросив він.

— Без проблем.

— Я — Вадим, це — Оксана, а це — Ліда, — увів у курс справ Вадим.

— Мирослав, дуже приємно.

— Також із Києва?

— Так, — відповів Мирослав.

Оксана, чарівна білявка, шукала найкращу позу для фото, а Ліда якось спокійно стала, але вписалась у краєвид ідеально.

Мирослав зробив декілька фото й вони продовжили блукати фортецею вже разом під неквапливі розмови про те, хто чим займається та й усе таке, з чого починаються будь-які нові знайомства. Після фортеці туристична група ще раз заїхала в старе місто, де був вільний час докупити сувеніри, повечеряти, зробити фото та й інші туристичні справи, які туристи не встигли ще зробити. Через півтори години, коли вже почало потроху темніти, Зоя запросила всіх до автобуса, щоб їхати далі на нічліг.

До готелю група дісталася під вечір. День був насичений, і Мирослав, отримавши на рецепції ключі від свого номера, уже зібрався було йти, як щось знову залоскотало йому в ніздрях. «Не може бути… Як так? Це воно, це той самий запах… Але від кого?». Поряд стояла вся його група та ще дві, які щойно приїхали селитися в готель. «Можливо, це хтось з іншої групи? Невже знову запах зникне одразу після появи?». Мирослав ще намагався зрозуміти, від кого цей такий жаданий запах, але метушня біля рецепції швиденько відтіснила його в сторону ліфта. Втому як рукою зняло, з’явилася невеличка надія, що це хтось із його групи.

Мирослава окликнули Вадим та Оксана.

— Вечері виходь, посидимо в барі, поспілкуємось, — запропонував Вадим.

— Ні, дякую. На сьогодні вражень досить. Гарного вечора! — сказав Мирослав та й пішов у свій номер.

Ліда якось не зовсім радо провела його поглядом.

Увесь вечір Мирослав у голові перебирав свою групу, але так і не міг збагнути, хто б це міг бути. Потім втома від перельоту та перенасичена подіями екскурсія зробили свою справу й через декілька хвилин він заснув, мов немовля.

Наступного ранку Мирослав проснувся бадьорим. Окрім цікавої екскурсії, у нього з’явилася надія на те, що запах, який він відчув учора, належить комусь із його групи. Зранку на обличчі Мирослава з’явилася легка невимушена усмішка шукача пригод.

Заспані туристи невеликими групами та поодиноко почали збиратися на шведський сніданок у ресторані. Вадим, Оксана та Ліда вже снідали й Мирослав приєднався до нових знайомих.

— Не чули, що сьогодні по програмі? — якось дивно й дуже проникливо, дивлячись прямо у вічі Мирославу, запитала Ліда.

— Якщо я не помиляюсь, здається, Касабланка, — відповів Мирослав.

— Пісня така є, нам колись із Вадимом подобалася, — підтримала розмову Оксана.

— Цікаво поглянути на таке розрекламоване місто, схоже, ця країна нас ще не раз здивує, – підтримав розмову Вадим.

Снідаючи, Мирослав роздивлявся по сторонам, розмірковуючи хто б то міг учора бути, чим лише дратував Ліду. Ні, Ліда, звісно, гарна дівчина, та й Вадим з Оксаною теж. Вони всі з однієї компанії і працювали у відділі логістики, а нещодавно Ліда перейшла працювати у відділ продажів і стала відповідати за Private Label, про це він ще вчора дізнався.

Зоя запросила всіх прискоритися, аргументуючи тим, що на сьогодні запланований насичений подіями день. Туристи один за одним попрямували до автобуса. Мирослав зайшов останнім, усівся на своє місце вже абсолютно з іншою гримасою на обличчі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше