Щоденник холостяка

Частина перша. Стара київська хрущівка

Уже декілька хвилин надокучливо волав будильник, або, як часто його ще називають на сучасний манер, підіймач.

«Що може бути гірше цього дратівливого та надокучливого писку, особливо спокійного недільного ранку?» — подумав Мирослав. Він потягнувся рукою, щоб вимкнути його, але не розрахував відстань і майже звалився на підлогу, не втримавшись за комод, що стояв поруч із диваном. Це швидко привело його у свідомість та вивело зі стану дрімоти.

Із сусідньої кімнати доносилося:

«Ледар підйом... підйом… Оскара кормити… кормити… кормити». Звуки видавав самець папуги породи Жако, напрочуд кмітливого і дотепного. Мирослав ніколи навмисно не вчив свого папугу говорити, але оскільки жив сам, то часто розмовляв із ним, це напевно і вплинуло на його неабиякий хист. А ще він часто забував вимкнути приймач — і Оскар хочеш не хочеш, а слухав цілими днями радіо.

Мирослав підняв жалюзі, з них в усі боки легким туманом, забиваючи ніздрі, розліталася пилюка, саме світало — і в цей час вона особливо була помітна. «Потрібно буде якось їх помити ці жалюзі, але вже згодом», — подумав Мирослав. На краєвиді, що з’явився перед його очима, показалася Ейфелева вежа, так він жартома називав телевишку поряд із метро «Дорогожичі», яку добре було видно з його вікна.

Мирослав насипав корму папузі, поміняв воду в поїлці, на що почув у слід: «Оскар крутий, Оскар кр-р-рути-и-й…». Потім прийняв душ, поголився, поснідав і усівся на своє улюблене місце — на підвіконня пити каву, спостерігаючи за подвір’ям. Електронний годинник вказував на сьогоднішню дату — 22 липня 2012 року. Сусіди вже бігли вигулювати собак, хтось крутився біля власного авто, місцеві алканавти снували із заклопотаними обличчями та похиленими головами в пошуку ранкового еліксиру життя, хтось поспішав по справам. Хоча які справи можуть бу-ти в неділю вранці?

Якийсь час Мирослав ще милувався недільним ранком, споглядаючи власне подвір’я та Ейфелеву вежу, а потім, допивши каву, вирішив винести сміття та заодно пройтися й подихати свіжим повітрям. Він зібрав сміття в пакети й поніс до контейнера, що стояв поряд із сусіднім будинком. Викинув їх і, повертаючись назад, зайшов у скверик поряд із будинком.

Виявляється, у Києві пташки співають не гірше, ніж в інших містах. Звуки пташиних трелів переливалися десь зовсім поряд. Чисте ранкове повітря — звучить трохи дивно, але і в Києві моментами буває дуже чисте і приємне повітря. Не таке звісно, як узимку, але все ж. Мирослав набрав повні груди повітря, трішки затримав, ніби хотів запам’ятати його якнайкраще, нарешті видихнув і щасливий повернувся додому.

Ближче до обіду він згадав, що потрібно ще передати показники електроенергії. Він вийшов на площадку, сфотографував лічильник і, вже майже повернувшись у квартиру, почув, як гримнули вхідні двері і з першого поверху лунав чийсь незадоволений голос, більше схожий на лайку.

«Знову в під’їзді не прибрано, і ці нові сусіди своїми меблями стіни подряпали… Вони хоч збираються це зафарбовувати?.. Нікому діла немає, і вхідні двері дістали — замок постійно заїдає».

Хоча звуки доносилися з першого поверху, але вони були такими гучними, що всі мешканці під’їзду точно їх чули. Репетувала сусідка Мар’яна, вона саме піднімалася на третій поверх, і, зустрівшись із нею, Мирослав привітався:

— І тобі гарного ранку, сусідко.

На що вона лише гримнула своїми темними, майже чорними, і дуже прудкими оченятами.

— Що тобі? — показово грубо запитала вона.

Мирослав лише усміхнувся:

— В мене є невеличка справа до тебе.

— Говори швидше, мені ніколи! — знову гримнула Мар’яна.

— Хотів попросити за Оскаром приглянути.

— А ти що, знову кудись намилився? — поцікавилася вона.

— Так, у відпустку на два тижні, сьогодні ввечері їду.

— Люди кудись увесь час їздять і їздять, усе їм дома не сидиться, — продовжувала невдоволено бурмотіти сусідка. — Добре, візьму твого Оскара, тим більше вже скучила за ним.

— Дякую, Мар’яно, — зрадів Мирослав.

Повернувшись до себе в квартиру, Мирослав навіть похвалив себе за те, що стримався. Йому давно вже кортіло запитати Мар’яну, чому вона увесь час ходить у церкву, напевно, і причащається, і сповідається там, а потім, мов пантера, кидається на всіх. Він навіть хотів запропонувати їй якийсь час туди не ходити заради експерименту. Так і сьогоднішнього недільного ранку вона поверталася з Кирилівської церкви, що знаходиться майже поруч. Здавалося, після служби і причастя людина має ставати спокійнішою, але не у випадку з Мар’яною. Вона, напевно, відчувши, що замолила свої минулі гріхи, швидесенько поспішала наробити нових. Така ця дивна дівчина, та ще й сусідка…

Мар’яні нещодавно виповнилося двадцять дев’ять, і вона лише кілька років тому переїхала зі Львова до Києва. Тут вона придбала квартиру поряд, так вони й стали сусідами. Працювала вона журналісткою на телебаченні, що на вулиці Мельникова, і цей район їй підходив якнайкраще. А взагалі Мар’яна була гарна кобіта, як себе часто вона називала на львівський манер. Худорлява, невеличкого зросту, білявка із чорними очима, досить приваблива, але оцей її нестерпний характер, він усе постійно псував.

Мирослав дістав свій улюблений швейцарський дорожній рюкзак темно-синього, майже чорного кольору, і почав складати в нього речі. Будь-яка його подорож не обходилася без нього. Це був своєрідний туристичний талісман. «Головне — скласти документи…» — постійно нагадував він собі: «…гроші, паспорт, страховки, путівки, квитки. Декілька змінних футболок і шортів, один святковий комплект одягу, ніби все готове».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше