Частина 5

Частина 5

Глава 25

- А де Йона?

- Що? - сипло перепитав він

- Йона? Де? - м'яко відсторонилась Корі, але руки на ньому так і залишила

- Не знаю,- видихнув Алек.

- Це пов'язано із твоєю втомою? - нахмурилась вона і він розсміявся, надто голосно. Корі одразу ж приклала пальці до його губ. - Пулліта! Розбудиш, вона вже чує... - тон її слів змінився, коли Алек перехопив її руку і поцілував кінчики пальців. - Ти... колись пропонував мені каву?

І ми готували каву. Після тих обіймів в кімнаті ми готували каву. Я попросила. Знаю, знаю, але... ні, ще ні. Надто все нереально, я просто боюсь, що... Певно, це знову мій сон чи видіння, бо я... Ал...

- Цукор? Молоко? - відкриваючи якісь шафки на своїй кухні, спитав Алек

- Какао є? - тихо запитала я, застигнув біля вхідних дверей. А раптом я поворухнусь і... він знову від мене відскочить? Чи зникне?! Або я знову прокинусь в лікарняній палаті?

- Какао? Тільки солі не проси! - він повернувся до мене

- Ні-ні, я не Луцій. Просто люблю каву з какао та корицею,- підняла я долоні, все намагаючись якось так перевірити чи це не сон, щоб не прокинутись, бо прокидатись від цього сну я не хочу

- І що смачно? - скептично перепитав Алек

- Стільки живеш і ніколи не куштував?

- Не було потреби. Сама приготуєш? Бо я, чесно, не знаю як

- Ну, добре,- видихнула я, але підходити до нього не наважувалась

- Ти боїшся мене чи що? - нахмурився Ал

- Не тебе,- ніяково посміхнулась я і все ж ризикнула підійти до стійки. - На тебе готувати?

- Ні,- Алек відійшов, аби в мене був простір, але я все одно відчувала шкірою його присутність. Трясця, як же це приємно! І страшно

- Тоді сам собі готуй

- В мене тільки одна кавоварка

- То забирай

- А ти?

- Какао, кориця?

- Там,- він кивнув на одну з поличок

- А ти любиш спеції,- проговорила я, роздивляючись етикетки

- Корі... - тихо видихнув Алек, я сама не помітила як підійшла так близько до нього

- Готуй каву,- трохи нервово посміхнулась я, взяла какао та корицю і відійшла, але він м'яко перехопив мою руку, зап'ясток, підніс до губ і поцілував кістяки пальців. Ні, це просто... уф! А він ще і руку не відпускає, і дивиться так, що стає лише гірше. Мені гірше. Я лише моргнула, а вже знов його обіймала, міцно притиснувшись всім тілом, як же добре... Ал раптом тихо видихнув і притиснув мене до себе, я відчула його губи на своїй шиї, шоці, він трохи відсторонився і... - Кава,- притиснувши кінчики пальців до його губ, нагадала я. Алек поцілував мої пальці і відійшов. Варити каву.

- Спробуєш? - кашлянув, спитала я, бо тепер вже він ховався за кухонною стійкою. Почув мій голос, Алек підняв голову і глянув так, що я поспішила додати,- каву. Каву спробуєш?

Він вдихнув, але його заглушило сонне

- Муур?

- Йона? Йона, привіт!

- Не так голосно! - шикнув на мене Алек, поки я присідала біля кицьки, що із явним задоволенням, я б навіть сказала кайфом, потягувалась. Йона боднулась о мою руку і почала мити лапу, а я прислухалась. - Тільки не кажи, що вона вже прокинулась

- Я схожу, подивлюсь,- посміхнулась я, але реакція в нього була далеко не стандартна. Алек скочив на ноги, зачепив стіл і прокинув каву. Я ледве встигла її від нього прибрати (затягнула в тінь і вилила біля раковини, там тінь від крана якраз була).

- Ні!

- Алеку, я вмію доглядати дітей. Саме я доглядала старших дітей брата, коли його дружина хворіла і молодший якраз був немовлям! І обидва хлопці живі-здорові!

- Знаю,- огризнувся він і плюхнувся назад на свій стілець

- Мені краще... піти? - розгублено спитала я. Невже знову? Невже ці хвилини... Знову видіння?! Але ж я тут! Що тоді відбувалось? Чи відбувається? Алек мовчки роздивлявся чашку, що так і лежала на боці. Моргнув, він поставив її, зазирнув в середину, відсунув її. Та що з ним таке?! - Ал?

- Вибач за... - він незрозуміло махнув рукою,- це. Я певно, дійсно втомився

- Певно,- кивнула я, хотіла глянути на Йону, але вона знов зникла. Так, втома. Не знаю в який реальності вона могла бути поясненням... Та ні, знаю. В цій. Певно, йому погано, а тут я і... - Добре, не буду заважати. Дякую за каву

- Ти ж навіть не скуштувала

- Та не хочеться вже,- знизала я плечима. Приводу залишатись вже не було, а йти я... що ж, зовсім не хотіла я йти від нього, знову, тому і стояла ось так біля дверей, а він так і роздивлявся свою чашку. Корі, тобі вже час. Йди! Але... чи зможу я повернутись? Особливо після цієї його заборони? Ну і якого мені ця кава знадобилась?! Що ж, сама винна. Давай, збирайся купки і йди вже! Трясця! - Алек, я... - ні, надто жалісно! Все, йди! І не реви! Не реви! - Вибач,- буркнула я, все сподіваючись, що він хоч якось мене зупинить, але чим би то все не було, воно вже минуло, тож і мені вже час. - Прощавай, привиде