Частина 1

Щоденник Фрінжилли

Полотно світів - 4

Вступ

Натовп зібрався біля невеличкої книжкової крамниці, шанувальники вже декілька годин поспіль чекали на прибуття свого улюбленого автора і серед них була жінка з коротким каштановим волоссям, біля якої раптом з’явився чоловік

- Це всі до тебе?

- Пф! Звісно, що ні! Якась мегашишка приїжджає,- відмахнулась та, повертаючись до нього. - Ти що тут забув? В тебе наче медовий місяць?

- Моя дружина хоче книгу. Нову

- Зора читає книжки?!

- Вона поки з дому майже не виходить, тож...

- Ти літаєш замість неї,- з посмішкою кивнула жінка. - Що їй треба?

- Нову частину “Щоденника Фрінжилли”, з підписом автора

- Хто їй ляпнув назву?

- Корі, підписуй,- пирхнув Луцій, тикая їй книжку

- Ти що купив?

- Жест ввічливості. Підписуй!

- Добре-добре,- розсміялась Корі,- як ти мене знайшов?

- Залиши фокуснику його секрети. Дякую,- посміхнувся той, забирая вже підписану книгу,- ти коли назад?

- Як буде можливість. Привіт родині! - підморгнула жінка і зникла

Частина 1

Глава 1

Цікавий тут вокзал, такий насичений кольорами і... фє, запахами. Так, щось це мені вже не подобається!

- Рамі, зараза, чого не попередив про запахи?! - пробурмотіла я, поправила свій рюкзак і попрямувала до міста. Рамі - це мій Проводник (не той, що у світі Передвісників), допомагає підготуватись до життя в новому світі, здебільшого гроші та документи мені робе, інколи розповідає щось цікавеньке про світ, але ось про цей сморід не сказав! Ну, ладно, бувало і гірше... от тій дівчині точно гірше! Дівчина стояла поруч зі мною на зупинці, нервово смикалась і дивилась виключно собі під ноги, а ще в неї були червоні очі і... чека-айте! Та, ну, Рамі! Я тряхнула рукою, трансформуючи свою сріблясту татуїровку на зап’ясті в невеличкий ніж (а раптом вона агресивна?) і підійшла до дівчини ще ближче (що було не складно, бо натовп на зупинці тільки збільшувався, затискаючи з обох боків)

- Привіт,- промовила я стиха на місцевому діалекті (зовнішньо дівчинка була схожа на носія саме цього мовлення) і дівчина підстрибнула майже до вивіски з розкладом руху місцевого транспорту,- допоможете розібратися? - ще м’якіше спитала я, намагаючись роздивитись її одяг, точніше те, що вона під ним ховала (ніякого збочення!)

- З чим? - стиха відповіла вона. На контакт іде, вже добре

- Мені треба до Ай-Ку-Таба, а я...

- Не місцева

- Так

- Її так вже ніхто не називає,- відчувши свою привілею наді мною, зверхньо відповіла вона. Звісно я знаю, що її так ніхто не називає, маленька розумниця!

- А як? Мені треба бути там сьогодні опівдні, але...

- Автобус затримується,- знервовано кивнула та

- Ви туди теж їдете? - що було б логічно, бо то є місцем паломничества, до якого я б ні за які коврижки добровільно не сунулась! Але ця дівчина... знову знервовано кивнула. І де місцеві органи правопорядку? Чому її ніхто не відслідковує? Та хоча б де ці студенти з універу? Бо я вивчила хроніку цього світу і ніякого теракту тут найближчі 10 років не мало бути! І що мені тепер?! - Ой, а можна мені з вами? Бо я боюся сама заблукаю. До речі, яблучка не бажаєте?

- Ні!

- Ну, добре, сама з’їм,- смикнула я плечима, сховала до тату назад ніж і витягла з рюкзаку яблуко. Натовп все збільшувався і мене буквально затискали з усіх боків, а я не люблю тисняву! Ще й дівчина ця стала більше нервувати і поруч нікого так і не було. Щось мені це не подобається. Дуже-дуже не подобається! З-за повороту з’явилась крякозябрина, місцевий транспорт, також повний під зав’язку і... я програла і порушила своє правило. Дівчина озирнулась, нервово перебрала плечима і потягнувшись до пояса, різко смикнула жакет...

Я якраз доїла своє яблуко, спостерігаючи як одна людська хвиля замінює іншу і посеред цих двох хвиль розгублена дівчина все смикає свій жакет і лише коли натовп розсіюється вона, нарешті, помічає, що шнур від жакету до пояса перерізано (мною).

Часу виясняти що там було далі і що то за дівчина я не мала. В мене взагалі насичена програма в цьому світі, тож я перейшла дорогу разом з натовпом і сіла в ще одну кракозябрину, яка і повезла мене до наступного пункту.

Кракозябрини ці, до речі, доволі зручні виявились, такий собі вагон на колесах. Я взяла місце біля віконечка і всю поїздку дивилась на новий світ. За вікном спочатку було якесь сіре незрозуміле місто, оповите смогом, потім якесь смердюче селище з брудними тваринками, схожими на гібрида кози та мула (те ще видовище, ще й смердюче), а потім почались занедбані міста та села, де місцева природа брала своє, створюючи такі незвично красиві пейзажі із розрухи та зелені і десь там на горизонті, нарешті, почали з’являтися обриси гір - мій пункт призначення - перший в цьому світі, але до нього ще їхати і їхати.