Турецький егрегор торгівлі, 1 вересня 2019

 У дитинстві, коли я скаржилася мамі, що хтось із дітей мене кривдить — штовхає або б’є, вона завжди говорила: "Давай здачі". Тому зараз маю звичку захищати себе. Не завжди це вдається, бо іноді я лякаюся. Але навряд чи можна назвати мене безхарактерною.

А ось мама завжди здебільшого захищала інших. Себе відстояти їй вдавалося рідко. До того ж, вона не мала звички слухати свій внутрішній голос. Як людині, яка виросла та більшість життя прожила в період радянської влади, їй важливо бути правильною в очах інших.

Але зараз інший час. І ми стаємо іншими. Кількість життєвих іспитів на один календарний місяць у багатьох зашкалює. У близьких, друзів та знайомих зараз багато випробувань, повертаються незавершені минулі історії. Ось і маму життя змусило вчитися слухати себе, поважати свій внутрішній стан та відстоювати його.

Було дві історії. Одна — доволі життєва. У магазині мобільного зв’язку, куди мама звернулася з проблемною сім-картою, їй нав’язали новий телефон у кредит, встановлення непотрібних програм, незрозумілі послуги, дорогий чохол. А проблему так і не вирішили. Мама весь день ходила як у воду опущена — почувалася обдуреною: самооцінка впала, звинувачувала у всьому себе. Але проблема зі зв’язком залишилася, і її потрібно було владнати. Ми з мамою зібралися відстояти справедливість: повернути телефон та відмовитись від послуг оператора.

Щоб у нас прийняли заяву на повернення товару, нам довелося викликати поліцію. Ми влаштували в магазині скандал, написали скаргу. Але нічого не вийшло. Виявилося, що й нам із фінансової точки зору вигідніше залишити все так, як є. Вдома, після неприємних з’ясувань у магазині, я запитала в мами:

— Невже ти не відчувала, що тобі нав’язують непотрібні послуги?

— Відчувала...

— Чому продовжувала слухати консультанта, а не пішла відразу?

— Незручно якось було. Він так мене запевняв, що все буде найкращим чином.

— А чому не відмовилася від покупки, коли суму до оплати озвучили? Вона ж значною для тебе виявилася.

— Я була, як у тумані... Мені було соромно показати, що для мене це великі гроші.

— Ох, мамулю... Ось так і грають на наших слабкостях, на тому, що зовнішнє враження для нас дорожче за наш внутрішній стан. Але не звинувачуй себе, там не тільки ти схибила. Егрегор цього мобільного оператора досить нахабний, оскільки на ринку багато людей користується його послугами. Він почувається всесильним, тому дозволяє собі енергетично впливати на покупців, затуманювати їм розум.

— Так, Світлано! Саме це й було: відчувала ж, що мене обманюють, але голова така важка була, думки плуталися, не була здатна щось вирішити.

— Домовимося: в незрозумілих ситуаціях ти завжди проситимеш продавця дати тобі кілька хвилин для рішення, і потім будеш прислухатися до своїх відчуттів. Якщо в голові туман — йди відразу.

— Добре, але тепер у магазин за великими покупками лише з тобою.

Ми не повернули з мамою витрачені гроші. Але процес відстоювання своїх прав поновив енергетичний баланс. Після скандалу, виклику поліції, написання довгої скарги ми вийшли з магазину в такому веселому настрої, ніби пережили щойно захопливу пригоду. Так це працює: якщо ти на енергетичному рівні починаєш відстоювати своє право на енергію, яку в тебе забрали, то тобі її повертають. Нехай не повною мірою — а це була не однозначна перемога — але ми не дозволили забрати мамину енергію здоров’я, а зазнали лише фінансових втрат.

Друга історія була яскравішою.

Коли ми були на відпочинку в Туреччині, у мами виникло бажання зробити собі подарунок — купити шкіряну куртку. Від готелю був безкоштовний шопінг-тур магазинами. І ми поїхали.

У величезному триповерховому магазині шкіряних виробів нас зустрів російськомовний турок Ібрагім. Вислухавши наш запит, він провів нас на цокольний поверх. Це було величезне приміщення з безліччю моделей курток, піджаків, шуб. Мама почала приміряти одяг.

Ібрагіму на вигляд було за п’ятдесят, він мав кремезну статуру: високий зріст, м’язисте тіло. З нами поводив себе достойно, не підлабузнювався, на противагу більшості турецьких торговців. Його мова була грамотною, а російська — бездоганною. Пропонуючи різні моделі курток мамі, він вів з нами світську бесіду: "Звідки та хто ми такі? Яка ситуація у нас в країні?" При цьому не забував говорити мені компліменти: "Ви неймовірно чарівна дівчина. Усміхайтеся частіше, ваша усмішка легко зачаровує... " Не чекала я такої уваги. Думала, що "оброблятимуть" маму, як жінку, яка бажає здійснити покупку і, відповідно, має гроші. Я просто грала роль порадниці. Та турок безпомилково визначив, хто з нас двох прийматиме остаточне рішення про покупку.

Мамі сподобалися дві куртки. Одна була у вигляді піджака, інша — довша, з капюшоном. Перша коштувала близько чотирьохсот доларів, інша — шістсот. У мами було трохи більше двохсот доларів. Мені подобалися обидві куртки. Ми знали, що ціни неабияк завищені й потрібно торгуватися.

— Мам, тобі гарно в обох, — сказала я.

— Ну не знаю… Ось ця більш молодіжна, така яскрава, — вказала мама на першу яскраво-блакитну куртку.

— Цю можу віддати за двісті п’ятдесят доларів, — сказав Ібрагім.

— А другу за скільки? — запитала мама. — Вона соліднішою буде.