Я знаю, що нічого не знаю, 7 вересня 2019

А якщо відома фраза Сократа "Я знаю, що я нічого не знаю" не означає, що знання філософа мізерно малі, якщо порівняти їх із усіма знаннями у світі? А що, як фразу варто сприймати буквально? А якщо це не лише про знання як такі, а про розуміння життя?

Я знаю, що нічого не знаю про те, як має бути.

У свої двадцять я точно знала, як має бути: мати повинна любити свою дитину, чоловік повинен захищати жінку, справедливість має існувати. Але життя доводить протилежне. Матері використовують своїх дітей, чоловіки б’ють жінок, у всіх країнах є корупція й можна уникнути правосуддя. Чому люди вирішили, що знають, як має бути? Ніхто нічого не знає. Немає шаблонів у Всесвіті. Це лише винахід людей — стандарти, устрої, мораль, звичаї. З ними простіше жити, коли маєш низький рівень свідомості. Коли ти робиш так, як вирішила за тебе більшість — думати не потрібно. Це раціонально, коли мета одна — вижити. "Думати" — вкрай енерговитратний процес. Але коли мета людини — розвиватись, думати — єдиний шлях.

Люди надто багато узагальнюють, забуваючи, що кожна людина — неповторна особистість із унікальними відбитками пальців, райдужкою ока та нейронною сіткою в мозку.

У дитинстві я запитувала себе: а чи справді інша людина, називаючи колір зеленим, бачить саме те, що бачу я? А якщо раптом хтось бачить його фіолетовим? Просто слова в нас однакові, а значення різне. У дитинстві я була мудріша, ніж у двадцять років.

Але тепер я знаю: усі бачать світ по-різному, і немає жодних "повинен". О, так! Мати не повинна любити свою дитину.

"Жахливе блюзнірство! Як я могла таке написати? Я зазіхнула на найсвятіше — на безумовну любов матері!" — звучить іронічний голос у моїй голові. Але це правда, яка підтверджена сотнями тисяч життів, а може, сотнею мільйонів. А ще доведена вченими: тільки сто мільйонів років тому, після формування в  людини неокортексу, нової ділянки кори головного мозку, стала можлива любов матері до свого немовляти. Саме неокортекс відіграє роль формуванні таких якостей, як чутливість, мислення, свідомість. Якби цю правду приймали в суспільстві, то розбирали б кожен окремий випадок, коли не виникла безумовна материнська любов: вивчали б нейронні зв’язки матері й дитини, досліджували, чому не створився між ними особливий зв’язок. Нікого б не звинувачували та не вимагали: "Люби мене!" І ніхто б не прикидався, що любить. Менше було б страждань від ілюзій, що всіх мають любити мами. Люди вчилися б вибудовувати стосунки, виходячи з базового "дано: нелюбов". Вибудовувати стосунки — означає бачити в інших не належних тобі батьків та не належну тобі дитину, а унікальну особистість. Бачити реальність, а не догму.

За останні роки я утвердилася в існуванні двох законів Всесвіту: 1) ніхто нікому нічого не винен; 2) ніхто не знає, що в серці іншого. Є ще закони енергообміну та причинно-наслідкових зв’язків.

"Я знаю, що нічого не знаю", — сказав Сократ. — Але люди уявляють, що вони щось знають, а виявляється, що вони нічого не знають. Ось і виходить, що знаючи про своє незнання, я знаю більше, ніж усі інші". Хіба це не про життя?

***