Особиста сила, 10 серпня 2019

Як важливо мати щасливе дитинство! Щастя формує нас. У дитинстві ми вчимося проявляти себе та свої енергії або навпаки — приховувати свою справжню сутність, прикидатися. Важко переоцінити цей період розвитку людської особистості. Саме в дитинстві закладається механізм розкриття енергій душі на Землі. Тому часто трапляються події, які змушують нас засумніватися в собі та правильності свого світосприйняття. Це спотворює механізм прояву себе серед людей та блокує нашу самореалізацію у всіх сенсах цього слова.

Такі події були і в моєму дитинстві. Я їх називаю "блокування особистої сили". Повинні були минути роки, потрібно було прочитати безліч езотеричної літератури, почути правильні слова від мудрих людей, щоб я розблокувала в пам’яті спогади про подію, яка травмувала мою душу.

 Я не пам’ятаю, якою дитиною я була. Період від десяти до тринадцяти років моя пам’ять вкрила мороком. І початок цього мороку саме в цій історії. Мама каже, що я в дитинстві була серйозною та розважливою. А я тільки пам’ятаю, що не любила галасливих компаній, де не було творчої взаємодії між дітьми, наприклад, гри зі зрозумілими для всіх правилами. Беззмістовна балаканина, "задирання" інших дітей, з’ясування, хто крутіше, хвастощі — це здавалося мені настільки дурним, що я завжди трималася осторонь.

Ця історія трапилася, коли я з однокласниками поверталася додому зі школи. Мені було десять років, я навчалася у п’ятому класі. Навколо мене почалося те саме "задирання". Хлопчаки смикали за коси дівчаток, намагалися стягнути з плечей куртки, виривали з рук портфелі, дражнилися. Дівчата ж намагалися ухилитися, вдарити кривдників у відповідь , гналися за ними та забирали свої портфелі. Але й самі провокували хлопців — кривлялися, обзивали. Я не була учасницею цього дійства, тільки спостерігала — йшла осторонь. "Оце цікаві! — думала я. — І їм це подобається?" Несподівано до мене підбіг однокласник, вихопив з рук дипломат, почав дражнитися, та я не відреагувала. Спокійно сказала:

— Віддай дипломат. Я тебе не чіпала.

— Ну то забери! — сказав він кривляючись і побіг від мене.

Я лишилася на місці. Через деякий час хлопчик зрозумів, що за ним ніхто не женеться, і обернувся. Я продовжувала стояти на тому самому місці.

— Віддай мені дипломат, — крикнула я йому вдруге.

— Якщо він тобі так треба, забери сама! — він поставив його посеред тротуару. Але як тільки я підійшла до дипломата, знову забрав  і поніс подалі.

— Я не буду за тобою бігати!

— Бач, яка цяця?! — з цими словами він перебіг через дорогу, підійшов до покинутої будівлі й залишив дипломат у місці, де ввечері збиралися галасливі компанії, валялися гори сміття впереміш із недопалками та шприцами.

Я розвернулась і швидко пішла додому. У голові крутилося тільки одне: "Зі мною так не можна!" Однокласниці намагалися мене вмовити піти та забрати свій дипломат, оскільки його можуть вкрасти. Але справа була не в шкільних речах, які були там, а в мені. Цей хлопчик не мав права так зі мною чинити.

Увечері мама, вислухавши мою історію про дипломат і заяву про те, що я не піду його забирати, пішла сама перевірити, чи він залишився біля покинутої будівлі. Але дипломат зник. На початку дев’яностих залишені без нагляду речі зникали миттєво.

Те, що сталося наступного дня у школі, можна назвати "актом блокування моєї  особистої сили". Усі довкола — класна керівниця, вчителі, однокласники — змушували мене повірити в те, що я вчинила неправильно.

— Світлано, як ти могла залишити свій дипломат? Там же підручники! — не заспокоювалася класна керівниця. — Ти ж розумієш, що тепер мені потрібно вмовляти бібліотекарку видати тобі нові книжки? Ти розумієш, що книжок і так не вистачає?

— А ми ж їй говорили: "Піди, забери свій дипломат". А вона нас не послухала, розвернулась і пішла, — наввипередки клекотіли однокласниці.

— От іди й сама розбирайся з бібліотекою, — гнівалася Олена Павлівна. — Про що ти взагалі думала? Там були твої речі: зошити, ручки, олівці, альбом для малювання. Не цінуєш ти те, що батьки для тебе роблять. Це все гроші!

Про вчинок хлопчика, який забрав у мене дипломат, ніхто не згадав. Повчальні промови Олени Павлівни, осудливі погляди однокласниць, тріумфальні погляди хлопчаків ще довгий час роїлися в моїй голові. І я надломилася. Закралася думка: "Може, я справді неправильно вчинила?" Це заблокувало мою енергію на багато років. А справа була  в тому, що я відчувала все по-іншому. З дитинства я розуміла, що таке почуття власної гідності. Знала, що заслуговую на повагу. Знала, що за законами світобудови ніхто не має права забрати в мене моє. Але світ навколо переконував мене в протилежному: моє почуття гідності — це необґрунтована гордовитість та самодурство. З того часу я стала тихою: перестала виявляти ініціативу, не піднімала руку на уроці, навіть коли єдина в класі знала відповідь. Оселився страх, що тепер мене завжди засудять за мої переконання, за прояв себе справжньої. Ніхто й ніколи не сказав мені, що я мала рацію.

Ця ситуація надломила мене, але не зламала. Важливу роль відіграла моя мама. Вона не засуджувала мене, не читала нотацій, просто знову купила все потрібне для школи. Але й не стала на мій бік — була надто зайнята роботою, щоб зрозуміти внутрішній світ дитини. Такі тоді були часи, початок дев’яностих — період виживання всієї країни. Тоді батьки зосередилися на зароблянні грошей. Хай там як, дім залишався тим місцем, де я почувала себе вільною у проявленні себе. Це й врятувало мене від остаточного руйнування особистої сили.