Жінка — стихія, 2 серпня 2019

Як стихія я заспокоїлася, коли вдосталь повирувала, коли на небі правильно стали планети та зірки, коли настав час.

Незабаром я заспокоїлася щодо Тома Гіддлстона. Ні, він не зник із екрану мого телефона, його блакитні очі, як і раніше, тішать мене. Я слухаю англійську поезію в його виконанні, але я більше не переймаюся питанням — чи він мій Іол? Мої чоловічі енергії завжди зі мною.

Що мені допомогло заспокоїтися? Я не знаю. Напевно, усвідомлення того, що жінка не може закохати чоловіка в себе. Спокусити — так, закохати — ніколи. Тільки чоловік має магнетичну силу, що змушує жінку покохати його.

Я справді не знаю, чого хочу. Але в мені немає тієї сили, яка цілеспрямовано трощила  б перешкоди на шляху до коханого. Я не знаю у світі жодної казки, де б принцеса завойовувала серце свого принца. Усі щасливі шлюби — там, де чоловік обожнює свою жінку. Я не можу йти проти своєї стихії. Я — море, якому потрібні береги та скелі, об які можна було розбитися й заспокоїтися. Неприродньо морю намагатись поглинути гори. Вода, розлита на сушу, втрачає свою силу.

Я не знаю, який мені потрібен чоловік. Адже тільки завойовуючи жінку, чоловік показує, ким він є насправді, на що здатний, наскільки сильно може кохати.

Заспокоївшись, я зрозуміла, що за образом Тома Гіддлстона на моєму телефоні стоїть інша істота, яка надсилає мені енергетичні послання й говорить зі мною. Хто змушує мене вірити в цю ілюзію спорідненості моєї душі з душею актора? Як же складно через тугу за власною цілісністю розгледіти правду.

***