Книга, 15 червня 2019

О, це була б найрейтинговіша серія якогось містичного серіалу. Три сестри в занедбаному старому будинку шукають стародавню реліквію свого роду.

Оксана була головною героїнею. Тільки вона відчувала цю книгу, тільки вона мала зв’язок з бабусею Єфросинією. Тамара була охоронцем. Вона сказала, що поставила захист у вигляді купола. Я була нейтральним спостерігачем і гарантом того, що буде здійснено акт справедливості, і дівчата знайдуть те, що їм належить по праву роду.

Будинок бабусі був на іншому краю села. Це була звичайна українська хата-мазанка, збудована на початку минулого століття. Сіни, одна велика кімната з піччю, дві маленькі комори — ось і вся хата. У ній років двадцять ніхто не жив, вхідні двері від старості обвисли й не зачинялися. Скрізь був мотлох — старі речі, зламані меблі. Тхнуло вогкістю.

Ми ввійшли й опинилися в тісних сінях. Тут, трохи правіше, над нами в стелі виднілася чорна діра. Це колись був димар. Наразі він напівзруйнований. Моторошне видовище: чорна кіптява за багато десятиліть перетворила цю домашню споруду на "браму в пекло". Нас із Ксенією потягло саме туди. Ми підставили драбину, сестра спробувала туди пробратися. Але Тамара запротестувала.

— Злазь, зараз уся чорна будеш! Там немає ходу. Нам на горище треба, ось туди, — і Тома вказала ліворуч. І точно, трохи лівіше була велика квадратна дірка в стелі — звичайний вхід на горище.

Оксана занервувалася, і ми не стали лізти туди відразу:

— Щось мене сильно трясти починає… Дівчатка, щось не те.

— Не поспішаймо. Подумаємо, зазирнемо на енергетичний рівень і синхронізуємось, — запропонувала я.

Ми пройшли в кімнату праворуч, вона була велика і світла. На стіні висіли полиці для посуду. Стара піч була біла, здавалося, час її не торкнувся. Довга лава стояла навскіс і перетинала майже всю кімнату. Такі лави раніше ставили під вікнами біля всіх стін. Ми з дівчатами стали в центрі кімнати. На кілька хвилин запанувала цілковита тиша. Кожна думала про своє. Я заплющила очі й спробувала перевірити, чи зможу подумки вийти за межі Землі. І тут Оксана з гучним зойком упала на коліна. Я сама скрикнула від несподіванки.

— Та ну вас! Заїкою можна з вами стати, — розгнівалася Тамара. — Що трапилося?

— Я побачила бабусю. Вона накинула на мене світле покривало — благословила тобто, — відповіла Ксюша.

— А кричати навіщо?

— Покривало несподівано важким виявилося.

Ми засміялися.

— Гаразд, хтось ще щось бачить? — запитала Тома.

— Я відчуваю, що на горищі є саме те, що ми шукаємо, — відповіла Оксана.

— А я бачу там портал, великий такий. Бабуся через нього працювала, — перед очима промайнуло видіння. — Над ним щось висить. Нас просто так не впустять туди. Може лише Оксана пройти.

— Підтверджую, на горище можна тільки Ксенії, — підтримала мене Тома.

— Тоді я полізла.

— Ось, візьми дошку, став її на балки, так, щоб вона між ними була. Стеля стара, он діри вже видно. Може будь-якої хвилини впасти під вагою твого тіла, тому тільки рачки й тільки по дошці. Зрозуміла? — від Тамари відчувалася чоловіча енергія. Вона була логічною в питаннях безпеки, мені було спокійно поряд з нею: вона точно захистить, хоч би що трапилося.

Оксана полізла на горище. Хвилини спливали повільно.

— Ксеню, не мовчи! Кажи, що ти бачиш?

— Поки що нічого цікавого не бачу. Почекайте, полізу ще далі.

Минуло ще хвилини зо три. Після довгого мовчання Оксана розчаровано прокричала:

— Тут нічого немає, я нічого не знаходжу.

— Тоді злізай!

Оксана злізла й розгублено дивилася на нас:

— Але ж я відчуваю, що вона тут!

— Можливо, книга взагалі в астралі? — припустила я.

— Ні, я знаю, це має бути матеріальна річ! Чому я її не знаходжу? Може, вона не в хаті, може, поряд у сараї?

Мені хотілося б завершити цю історію, як у кіно: три відьми знайшли родову книгу їхньої прабабусі з давніми магічними закляттями. Але ж це реальне життя — тут усе може бути! Ми нічого не знайшли. Оксана обшукала сарай, ще двічі лазила на горище й навіть намагалася залізти в чорний димар. Але скрізь було порожньо. Ми знайшли тільки дві старі прядки і два веретена з нитками. Прядки самі по собі — гарний магічний предмет, дівчата вирішили їх відреставрувати, а нитки на веретені привернули мою увагу. Я їх довго тримала в руках, розплутувала, гладила — не могла відірватися. Відчувала в них енергію Єфросинії.

Боже, яка ж вона була самотня у своєму чаклунстві! Кожен приходив до неї з запитом "Допоможи!", але рідко хто був від щирого серця вдячний за допомогу. Люди сприймали її так, наче вона винна їм. "Маєш здібності — отже, повинна чаклувати". Рідко вона чула добрі слова від людей. Але сама була доброю та служила світлу. У селі багато хто заздрив її здібностям, а можливо, просто боявся.

Усі ми, засмучені та розчаровані, розпрощалися і роз’їхалися. Але в кожної залишилося відчуття, що ми щось порушили. За кілька днів в іншому вимірі я побачила над будинком прабабусі Єфросинії космічні кораблі, а Оксана відчула, що там з’явилися стражники. Тепер знайти книгу стало ще важче.