Винищувачка вампірів, 10 березня 2019

Знову вампіри наснилися. Як я з ними пов’язана? Сьогодні отримала натяк на розгадку.

Уночі був напівсон: я стояла перед входом у старовинний будинок. Ґанок будинку майже згнив, був чорним і крихким. Однак вхідні двері, зроблені з добротного дуба, здавалися величезними. Я хотіла увійти — на мене там чекали. Намагалася силоміць відчинити одну зі стулок дверей, але вона не піддавалася. Поруч зі мною стояла жінка, знайома та незнайома одночасно. Вона просила не входити до будинку — там небезпечно. Я її не слухала й продовжувала штурхати двері. Тоді жінка підказала, що потрібно просто вимовити: "Впусти, мене чекають!" Я так і зробила. Двері самі відчинилися. Повіяло вогкістю. Переді мною з’явився вузький коридор, що вів донизу, чорні стіни були всі в плісняві, підлога була земляною. Я передумала входити.

Наступної миті декорації різко змінилися, і я опинилася в бабусі на нашому подвір’ї. Зі мною була Аліса та кілька незнайомих людей. Місце події змінилося, але сон не переривався. Я пам’ятала, що щойно стояла перед входом до підземелля. "Добре, що не увійшла — це була пастка", — промайнула думка.

І тут я почула, як щось із величезною швидкістю та свистом влетіло в простір двору. Я не бачила, що це, але знала — це по мене. Відразу крикнула комусь: "Знайдіть вила!" — і почала тікати. Та не встигла. За метрів двадцять мене наздогнав вампір — великий рудий мужик із бородою. Він люто накинувся на мене.

Як дивно все влаштовано. Коли тобі загрожує смерть, ти по-іншому починаєш сприймати все. Навіть в іншому вимірі. Ось щойно я сприймала себе як Світлану, маленьку тендітну жінку, якій і десять кілограмів важко підняти та якій залишається тільки тікати від смерті, аж раптом я стаю професійним бійцем, відкидаю вампіра й несамовито знову кричу: "Вила, негайно!" Їх мені приносить захекана від бігу Аліса. Я проколюю груди вампіру й притискаю його до землі. "Не осиновий кілок, але на якийсь час подіє", — кажу, посміхаючись йому, придавлюючи з кожним словом його все сильніше й сильніше. Далі розумію, що так його не вбити. Підбігає решта людей. Я командую: "Алісу заберіть!" І  коли її відводять у двір, продовжую: "Треба вирити п’ять ям. Швидко! І дайте мені ніж". Я знаю, що тіло вампіра треба розчленувати та закопати в різних могилах. А ще я знаю, що це робитиму я.

Тут я прокидаюся. Страшно не було. Сон не залишив у мені тяжкості, як це часто буває. Прокинулась і пішла снідати — подумаєш,  щойно вампіра розчленувала.

Увечері ми з Алісою сиділи разом у її кімнаті: вона виконувала домашнє завдання, а я поряд розмальовувала картинки. Дитина всіляко бешкетувала, не хотіла дописувати англійську. І тут Аліса заспівала — не знаю, де вона це почула, може, в мультику? Протяжно оголосила: "Смерть чекає на тебе! Страшне прокляття впаде на твою голову! Сотні мерців прийдуть по тебе". І це все з такою дитячою безтурботністю, ангельським голоском. Я усміхнулася й перестала малювати. Аліса тим часом робила на стільці всілякі викрутаси й продовжувала: "Смерть твоя близько! Стережись, дівчисько! Не звинувачуй долю, будь готова до болю! Вампіри прийдуть — тебе зжеруть!"

Це було схоже на неусвідомлену дію: що в голову збреде, те й співається. Мені стало цікаво, хто це через Алісу так зі мною спілкується. Я підіграла їй: "Так у чому ж моя вина перед вами, що смерть пророкуєте мені?" — наспівуючи сказала я. "Ти порушила закони вампірів та закони людей! Навіщо увійшла до нашої обителі?" — відповіла Аліса. "Але я не хочу, щоб ви пили людську кров", — заспівала я. Відповіді не було. Алісі набридла ця гра, і вона, вставши з-за столу, пішла на кухню пити воду.

Виходить, я порушила закони вампірів? Цілком у моєму стилі.

Таке було вперше зі мною та Алісою. Може, це був збіг? І дитина просто передивилася мультиків про вампірів? Але цього дня вона дивилася лише історії про принцес. Тоді, може, іншого дня? Може. Але мене вже нічим не здивуєш.

***