Паралельний світ, 6 грудня 2018

Інший сон наснився через тиждень і був інакшим за сюжетом, але з такими ж яскравими відчуттями.

Я вийшла з готичного собору, як із ліфта, і опинилася в центрі якогось європейського міста. Приємний сонячний день, навколо натовп туристів, безтурботна атмосфера літнього вікенду. Я була в передчутті цікавої прогулянки історичним центром старої Європи, але до мене одразу ж підійшов чоловік. Представився професором та сказав, що проведе екскурсію. Він на мене довго чекав.

Чоловік був середнього віку, високий, одягнений у коричневий костюм. І він підлещувався до мене. Це дуже дратувало. Ми довго ходили старовинними вуличками, він нудно щось розповідав. Якоїсь миті поруч зі мною з’явилася Аліса. Я зраділа і сказала професорові, що далі ми самі з донькою погуляємо містом. Але він не відчеплювався від нас. Його удавана ввічливість і підлабузництво почали виводити мене з себе. Я навмисне шукала натовп людей, щоб у ньому загубитися й позбутися настирливого чоловіка. Але він ходив за нами по п’ятах. Незабаром я вже не приховувала, що тікаю від нього. Легка атмосфера прогулянки зникла. Він відкрито переслідував нас із Алісою, вигукував нам навздогін погрози, що все одно зловить нас і віддасть комусь за винагороду. Від його люб’язності не залишилося й сліду. Ми з Алісою довго блукали вузькими вуличками старого міста, сподіваючись сховатися.

Згодом я помітила, що місто змінилося — зникли кафе, велосипеди, клумби, змінився одяг перехожих. Ми потрапили в минуле чи в якийсь інший світ. Люди довкола почали підозріло на нас дивитися, озиратися, перешіптуватися. Стало страшно. Якоїсь миті я зрозуміла, що тепер усі довкола хочуть нас спіймати. Ми з Алісою стали для них трофеями. Я шукала безлюдні закутки, щоб сховатися, але сховатися було важко.  Хтось нас все одно знаходив. Ми знову втікали. Я так втомилася в цьому напівсні від нескінченної біганини, що була на межі зриву, і тільки присутність доньки не давала мені розплакатися. Я не знала, куди бігти й чи можна взагалі втекти від цілого міста людей, які полюють на нас.

І тут раптом я зустріла знайомих. Було так незвично побачити в цьому місті друзів моєї сестри — дві родини з дітьми. Я з полегшенням зітхнула, але не розповіла про переслідування, а попросила їх допомогти нам із Алісою вийти на природу, кудись за місто. Вони радісно погодилися, сказали, що самі йдуть на прогулянку. На деякий час я заспокоїлася. Ми вийшли за межі міста. Довкола була дивна місцевість, зовсім не для прогулянок: болото, очерети та тонка стежка посередині. Попереду йшли жінки з дітьми, позаду — чоловіки. Останні почали щось галасливо обговорювати та сваритися. За уривками фраз я зрозуміла, що вони вибирають момент, коли краще напасти на нас. Знесилившись від безнадійності, я спересердя крикнула подрузі сестри:

— Інно, за що?

Вона підійшла до мене з таким виглядом, ніби благає про прощення, так, начебто їй було неприємно це робити, і сказала:

— Зрозумій, у нас діти. Ми теж хочемо їсти та добре жити.

Я підхопила Алісу на руки й ми помчали через очерет світ за очі. Коли сил не стало і я зупинилася — нас одразу оточили. Це були стражники в червоному вбранні з золотими візерунками. Далі я знепритомніла.

Наступне, що побачила — це величезна королівська зала з дивовижними розписами на стінах і стелі, обставлений золотими меблями. На дитячому ліжечку переді мною мирно спала Аліса. У кімнаті були король із королевою та багато варти. Нас охороняли. Дивне це відчуття: знати, що твоя дитина не тільки твоя. Аліса виявилася донькою цієї королівської пари.

Дивлячись, як мирно спить моя донька та на всю цю королівську розкіш, я подумала, що в цих шатах нарешті можу заспокоїтися — нас ніхто не чіпатиме. Але згодом до зали ввійшла відвідувачка. Це була огрядна стара, одягнена в чорну мереживну сукню. Вона довго розмовляла з королем про якісь справи, а коли збиралася йти, повернулася в мій бік і сказала:

— А твою ручку я все-таки спробую, моя солоденька. Ти мені принесеш безсмертя.

І огидно зацмокала. Я заціпеніла. Нас із донькою хотіли з’їсти, бо наші тіла приносили безсмертя. Нас ловили для тих, хто жадав безсмертя. І навіть у цьому королівському палаці ми не були в безпеці.

Я відвернулася, щоб не бачити неприємну пику старої. Мій погляд розгублено блукав по залі. У круглому вікні вдалині я помітила силует. Якимось незбагненним чином я потяглася крізь простір до силуету й побачила перед собою професора. Він був у далекій вежі та спостерігав за тим, що відбувалося в королівській залі. І тут зі мною щось сталося, я гнівно закричала:

— Дайте нам спокій! Інакше я вам голову відірву, — шалена від люті я потяглася до його шиї.

Коли прокинулася, то була вражена. І насамперед — від самої себе. Я хотіла й була здатна відірвати голову людині голими руками. Для мене було шоком — я можу вбивати. Ні, це не те саме, що самозахист у момент нападу. Це коли ти позбавляєш життя істоту тільки тому, що не можеш контролювати свою лють.

І знову цілий день, як у мороці. Я вдивлялася в обличчя людей на вулиці, маршрутці, на роботі. Чи це не ті люди з мого сну? Чи це моя реальність? Чи загрожує мені щось зараз? І знову боялася заснути наступні кілька ночей. Сон, як ціле життя. Тепер я знаю, як це: нікому не довіряти, усіх підозрювати, постійно бігти, залишатися лише на один день в одному місці. Вічна втеча... Я зрозуміла, наскільки щаслива у своєму звичайному земному житті. Цінуйте те, що маєте.