Вампіри, 29 листопада 2018

Після таких напівснів боюся засинати вночі. Боюся повтору.

Снилися вампіри. Я їхала з ними в розкішному лімузині. Уся в білому: довга атласна сукня, туфлі на шпильці та коштовне намисто на шиї. Ми плавно котилися довгими знайомими вуличками мого міста. Куди й навіщо — не знаю, оскільки одразу усвідомила себе з ними уві сні. Це були дві жінки та чоловік. У темному салоні дорогого автомобіля я розрізняла лише їхні тіні. Але не було жодних сумнівів у тому, хто вони такі. Це відчувалося одразу — раніше мені часто снилися вампіри.

Усі мовчали. Ніхто не виявляв до мене інтересу. Та і я не боялася, розглядала за вікном похмурі краєвиди сірого міста, оповитого нічною імлою.

Ось ми повернули до арки біля мого будинку. Довгий автомобіль повільно намагався проїхати через вузький проїзд. В арці я побачила приховану від поглядів вузьку щілину, в яку могла б сховатися дитина. "Як дивно, я ніколи не помічала, що в нас у будинку така велика тріщина", — подумала я. Ми проїхали мій двір, повернули на сусідню вулицю, і тут я вгледіла кров на своїй білій атласній сукні. "У мене почалися "ці дні?"", — здивувалася я. Та почуття ніяковості й сорому змінив страх — усі погляди вампірів були спрямовані на червону пляму. О! Тут я повною мірою відчула їхнє тваринне бажання моєї крові. Жінка, що сиділа ближче до мене, повільно й гордовито відчинила двері лімузина, усміхнулася й прошепотіла тільки одне слово: "Біжи!" Вони хотіли зі мною погратися, тож давали фору.

Я вийшла, занімілі ноги ледве рухалися. Бігти було марно. Навіть якби мені дали п’ять хвилин, щоб втекти, вбивці легко мене наздогнали б. Страх, безнадійність… Хтось переживав подібне? Коли усвідомлюєш, що неминуче наближається щось жахливе. Те, що гірше за смерть: знущання, розправа…

Та скоро я згадала про щілину: "Тільки б встигнути дійти". Ноги були нерухомі, як у дерев’яної ляльки. Зрештою, вийшло дістатися до арки. Я спробувала протиснутися і в мене вийшло. Щілина виявилася глибокою і серпантином ішла вгору. Насправді таке неможливо в матеріальному світі, та уві сні все нагадувало  вхід до загадкового простору, прихованого від сторонніх поглядів. Я залізла вгору, у куточок на рівні другого поверху. Скільки я там була, не знаю — свідомість вимкнулася. Коли отямилася, здавалося, що минула доба: довга, повна страху та невідомості. Дивно, та я відчувала, як спливає час уві сні.

Мене не знайшли, але радіти було зарано — сон тривав. Я спробувала спуститись і вийти з таємного місця. Тіло затекло, але замість болю відчула щось інше. Я змінилася — стала сильною. Певна трансформація відбулася за цей час. "Може, мене все ж таки вкусили?" — подумала. Але ні, вампіром я не стала. Хоча сила, яку відчувала в собі, була надприродною.

Надворі знову була ніч. У моєму рідному дворі — ані душі. Я йшла до свого під’їзду.

"Додому, швидше додому!". Але не встигла. Один за одним на тьмяне світло  ліхтаря почали виходити вони. Їх було більше, ніж раніше. Та, що відчинила мені двері лімузина, накинулася першою. Коротка боротьба, і я відкинула її, як ляльку. "Я сильніша, сильніша за них усіх", — подумалося. Потім підійшов двометровий здоровань, узяв мене за комір і підняв у повітря. Я зламала йому руку, не докладаючи зусиль. Вампіри оточили мене, але нападати не наважувалися. І тут я почула пронизливий звук лісопилки. Він був незвичайним: більш високим та пронизливим. Цей звук було боляче чути. Він наближався. Вампіри пожвавішали. Одна з них сказала:

— Чуєш це? Тобі кінець! Її звати Пила. Розумієш, чому? — і посміхнулася.

Я здогадалася: у тієї, що наближалася, зуби були, як у пилки — загострені, як леза. Усі вампіри відступили, звільняючи їй дорогу, даючи право самостійно розправитися зі мною. Моя впевненість у своїй силі похитнулася. І тут я нарешті прокинулася. У вухах стояв пронизливий звук лісопилки.

Як це захопливо читати! Але якщо припустити, що це не сон, то захоплення враз зникне. Я цілий день оговтувалася, а вночі боялася лягти в ліжко. А якщо все продовжиться, чи  зможу я перемогти?

***