Прабабуся, 6 травня 2018

Я не надавала особливого значення силі роду. Мені здавалося, що я живу сама собою. І мій рід — це лише необхідність для земного втілення. Але я помилялася.

Перші провісники цієї історії з’явилися напередодні Нового року. Мама вирішила сходити до церкви й поставити свічки за упокій всіх наших рідних. Мої розповіді про езотеричний досвід лише зміцнили її віру в потойбічний світ.

 — Навіщо ти ходиш до церкви? Можна говорити з душами померлих безпосередньо, минаючи церковний егрегор, — сказала я мамі.

— Це ти так можеш, а я — ні. Мені захотілося щось для них зробити: запалити свічки, прочитати молитву.

— Розумію, обряди — важлива частина духовного життя. Але ж церква? Мамо, навіщо тобі посередник?

— Я щось погане зробила? Думаю, ще нікому не завадила поставлена в церкві свічка.

— Ну, може, ти й маєш рацію. Нумо перевіримо, як сприйняли це наші родичі.

— А ти що, можеш побачити?

— Спробую. Говори ім’я, а я дивитимусь на енергетичному рівні, що привидиться.

Я глибоко зітхнула, розслабила тіло й розум, зосередилася на мамі.

— Я поставила свічку за упокій моєму батькові — твоєму дідусеві Костянтину, твоїй бабусі…

— Стривай, мамо, не так швидко… Дідусь дуже вдячний тобі за це. Для нього пам’ять живих важлива в іншому світі.

Я побачила усміхненого дідуся й відчула в ньому тугу за нами. Він був у потойбіччі зовсім близько до нашого матеріального світу. Родинні спогади давали йому енергію, допомагали проходити очищення та готуватися до нового втілення на Землі. Він помер десять років тому, але іноді снився мені.

— Продовжуй, — попросила я маму.

— За родичку нашу, сестру мого прадіда, бабусю Марфу, також свічку поставила.

— Ой, мамо! Вона десь у нижніх світах, з-під землі відчуваю відгук.

— Ну, вона мала складний характер… Може й там бути. Хоча до нас вона завжди була добра, — мама замислилася, але потім продовжила. — Ще бабусі твоїй по батьковій лінії, Серафимі, поставила свічку.

— Не бачу та не відчуваю її. Дивно... Може, не захотіла від тебе свічку приймати? Продовжуй далі.

— Твоєму дідусеві Пантелію поставила…

— Дідусь відгукнувся дуже високо в космосі. Не відчуваю його як свого дідуся вже. Він у якомусь іншому світі. Яскраве щось бачу. Душа його сильна та світла.

Дідусь помер, коли мені було одинадцять. У мене з ним були пов’язані найкращі спогади. Усі говорили, що він дуже любив мене. Коли я усвідомила свої здібності, то спромоглася побачити між нами особливий зв’язок. Ми — споріднені душі. Думаю, лише завдяки цьому зв’язку я можу відчувати його далеко у Всесвіті. Мамина свічка ніяк не вплинула на душу дідуся, йому не потрібна підтримка з Землі.

— За прадіда Данила та прабабусю Марусю ще поставила свічки, — продовжила мама.

— Мам, тут щось дивне… Я бачу щось таке, що накрите чорним полотном і зверху якийсь знак… хрест бачу! Це означає… "таємниця смерті", це пов’язано з прабабусею, — випалила я.

— Ти знаєш, Світлано, я кілька разів бачила сни про бабусю Марусю: то померла сусідка приходила й просила більше не згадувати бабусю, то покійна родичка. Сама бабуся ніколи й не снилася.

— Що було особливого в смерті бабусі Марусі?

Мама розповіла мені історію, яку я давно чула. Прабабуся раптово померла в шістдесят п’ять років. Вона не хворіла, просто одного дня відчула біль у серці й звернулася до лікарні. Там їй зробили укол і через день вона померла. Це трапилося за шість днів до мого народження, мамі навіть не говорили про це, щоб не засмучувати вагітну. Мама також згадала, що мій прадід не міг повірити в раптову смерть своєї дружини, допитувався в лікарів, загрожував їм розслідуванням, але нічого так і не з’ясував.

Я вперше бачила такий знак — "Таємниця смерті" — на енергетичному рівні. Отримати більше інформації в мене не виходило, хоч як я намагалася. "Світлано, не треба ворушити минуле. Понад тридцять п’ять років минуло після смерті прабабусі. Нехай їй буде добре, хоч би де її душа була", — сказала мені мама. І я погодилася.

Два тижні тому я їздила у відрядження до інших районів нашого регіону. В авто відчула, що якась сила тягне мене вправо. Я повернула голову й побачила табличку з  назвою села: "Старий Коврай". Це був населений пункт, звідки родом моя прабабуся. Мені стало цікаво, чому я це відчула. Повернувшись додому, я почала розпитувати маму знову про прабабуся Марусю.

— О, в мене була дивовижна бабуся! Модницею була! Незважаючи на те, що ми жили в селі, вона завжди гарно одягалася, ходила з зачіскою. Весела вдача у неї була, з людьми добре ладнала. Ти ж знаєш, вона здобула вищу освіту в Києві й у молодості працювала вчителем у сільській школі. У зрілі роки була домогосподаркою.

— Мамо, а тобі не здається дивним, що в селі, за часів Радянського Союзу, бабуся не працювала?

— Я не знаю… Твій прадідусь був директором школи. Може, так можна було. Я не думала про це. А загалом, Світлано, бабуся була з інтелігентної родини. У неї було семеро братів. Пам’ятаю, як ми з нею їздили до Старого Коврая до родичів. Я була в захваті від них: усі освічені, начитані, з почуттям гумору. Бабусині брати всі живі повернулися з війни, усі здобули вищу освіту, вміли розповідати захопливі історії зі свого життя.