Родичка, 20 листопада 2017

Я живу в якомусь фільмі. Покажіть мені сценаристів! Такого не може бути, бо такого не може бути ніколи. Але це є. Період апатії скінчився — почався період здивування.

Два тижні тому до нас приїхала родичка. Вона заочно навчається в місцевому університеті, отримує ступінь магістра психології. Зараз у неї сесія й тому вона тимчасово мешкає у нас. Звати її Оксана, їй двадцять два роки, вона має сина й сама нині в процесі розлучення.

Оксана — моя троюрідна сестра по маминій лінії. Ми ніколи близько не спілкувалися. Вона виросла в селі, а зараз живе в невеликому містечку неподалік Черкас. Це все, що я про неї знала. Бачилися ми тільки в поминальні дні після Великодня, коли родичі збиралися вшановувати померлих. Розмов жодних ніколи не вели. Мама розповідала, що в Оксани погано зі здоров’ям: часто непритомніє й має хворе серце.

Сестра приїхала тихо й поводилася скромно. Приходила завжди пізно, коли ми вже лягали спати, прокидалася також пізно — я йшла на зустрічі об одинадцятій ранку, а вона ще спала. Мені завжди здавалося, що люди, які виросли в селі, встають дуже рано, але вранці Оксана спала непробудним сном. І це було дивним.

Позавчора ввечері ми розмовляли за чашкою чаю. У мене виникла ідея провести лекцію спільно зі знайомою психологинею, поєднавши психологію з моїм езотеричним досвідом. Я запитувала у Ксенії, як фахівчині у цій сфері, чи не абсурдна моя ідея? Говорила дуже обережно, не згадуючи відразу про свій дар ясновидіння. Спочатку про те, що психологія не завжди допомагає людині, що багато проблем можна владнати через прийняття себе —як душі, а не як особистості. Але, як часто буває в таких випадках, я захопилася й наговорила багато зайвого про закони світобудови, роль церкви й магічні обряди. Я сказала, що якби люди менше вірили в середньовічну чортівню, то її б і не було. На що Оксана заперечила:

— Ну не знаю… Якщо на тебе в тролейбусі дивиться дюжина чортів, то вірити в них чи не вірити — не доводиться вибирати.

Я здивувалася:

— Ти що, їх бачиш?

Оксана зволікала з відповіддю:

— Так… хіба ти не знала, що наша прабабуся була могутньою відьмою?

Такого не пригадувала, тож я уточнила:

— Яка бабуся?

— Горпина.

— Ні, я не знала.

— Загалом у нашому роду були священники та відьми. Бабуся Горпина була однією з найсильніших відьом свого часу. Вона обрала світлу сторону та все життя допомагала людям молитвами, обрядами, замовляннями. Наприкінці життя їй вдалося поєднати дві магії, які йшли за родом — білу та чорну. А я розв’язала їх.

— Яким чином?

— У шістнадцять років взяла до рук колоду карт і почала ворожити. Так все й розв’язалося…

— Ти почала використовувати магічну силу, тому енергія й "потекла" через тебе, — закінчила я думку.

— А ти також їх бачиш? — запитала Ксенія.

— Ні, я не бачу інший вимір так чітко, як ти. У мене це більше схоже на яснознання чи просто внутрішні картинки.

Я розповіла Оксані про свій досвід — про консультації в Маари та Солан, про контракти з магічним та християнським егрегорами.

— А які вони, ці контракти? — запитала Оксана.

— Контракт із християнським егрегором — це товста церковна книга, а з магічним — пожовклий сувій.

— Так от хто та жінка, яка повинна мені розповісти про цю книгу...

— Яку книгу?

— Ну, книгу, яку ти бачиш. Вона яка? Коричнева, з золотими літерами на обкладинці?

— Коричнева, з золотими літерами, але що написано в ній — я не бачу.

— Ми теж бачили цю книгу, але не знали, що це означає. Було сказано, що я дізнаюся про все від жінки. То це, виявляється, ти...

— Ми бачили? Хто такі "ми"?

— Нас у роду троє таких. Ще одна жінка є, але вона просила себе не називати.

— Не називай тоді. А вона теж ясновидиця?

— Так, вона сильніша за мене й багато знає. У нас тісний зв’язок і ми відчуваємо одна одну.

Оксана розповіла, що інша жінка старша за неї на десять років, і саме вона розкрила Ксюші таємниці роду. Після того, як Оксана почала ворожити на картах, до неї вночі стали являтися померлі родичі й ці… "з рогами" — Оксана так їх називає.

— Прокидаєшся вночі від того, що хтось на тебе дивиться. А це рогатий витріщився й манить мене пальцем. Або померла бабуся сидить на краю ліжка й розповідає, як їй погано й треба панахиду в церкві замовити. Я після такого стала часто непритомніти і вночі, і посеред білого дня.

— І що ти з цим робила?

— Розповіла батькам. Вони почали шукати священника, який міг би допомогти. Знайшли такого. І ось я в церкві. Священник до мене, а я від нього жахаюся. Він починає молитву читати, а мені хочеться тікати. Так боляче було! Мене батьки з обох боків за руки тримали. А я тільки й думала: "Заткнися ж ти!". Нестерпно було, вити хотілося. Потім тато зізнався, що ледве мене втримав — так сильно я виривалася.

— Це допомогло тобі?