Візит до нижнього світу, 6 листопада 2017

Знову осінь та депресивний листопад. Сонця немає вже сім днів. Я в стані анабіозу: нічого не хочеться, постійно сонна, млява й дратівлива. Сни тягучі та важкі, ніби вночі поринаю в чорну трясовину. Нещодавно наснилася покійна двоюрідна прабабуся. Уві сні мама просила від неї захисту, бо та прийшла до її будинку як привид. Довелося мені її випроваджувати: я виставила руку й говорила незрозумілою мовою. Врешті позбулася її. Після цього прокинулася з легким тремтінням у тілі. Ох, і неприємна ж ця справа — виганяти примар!

Учора наснився ще один кошмар: потрапила в енергетично важкий вимір. Там у мене був гід — мерзенний зелений тип. Зовнішність його не пам’ятаю, згадую тільки неприємне відчуття від нього. Він показував, де живе, і явно підлещувався до мене, як до особи, яку боїться, але разом з тим готовий роздерти її на шмаття будь-якої миті. Його світ був простором у вигляді підземелля з низьким склепінням. Під ногами лежали купи сміття, місцями його було так багато, що потрібно було по ньому повзти, щоб пересуватися далі.

Після тривалого поневіряння по підземеллю я побачила двох осіб жіночої статі (жінками їх було важко назвати), схожих на мерців:  землиста шкіра місцями відпадала й оголювала кістки, лахміття ледве прикривало тіла. Вони за щось билися, й одна, перемігши, відірвала шматок руки в іншої та почала його їсти, смачно плямкаючи. У їхньому світі це було нормою. Там їли одне одного. Кожен сам за себе, тваринна лють та бажання їсти — звичайний стан. Страшно було те, що вони колись були людьми, оскільки мали залишки людської подоби. І тут мене осяяло: сміття навколо — це останки з’їдених істот. І я прокинулася.

Відчуття цього сну не залишало мене ще два дні. Так хотілося виплеснути цей жах і поділитися побаченим. Але що я сказала б близьким? "Я була у світі, де їдять одне одного". Навіщо робити для них ще похмурішою і так сіру осінь?

У цей період я почала читати художню книгу з такою самою важкою енергетикою — безнадійність і марність буття просочувалися крізь рядки твору. Це була збірка маленьких історій про втрачених людей. Втрачених іноді в прямому, іноді в переносному значеннях. Перша історія розповіла про місто, збудоване в скелі. Там були підземні в’язниці, у яких бранці божеволіли. Я пізнала енергетику цього місця. Мабуть, автор теж побував у нижньому світі з мого сну, бо так точно описав його.

Після цих сновидінь я змусила себе подивитися на енергетичному рівні, що ж відбувається. Побачила над собою якийсь механізм, який перекривав мені енергію, яка надходила від мого Творця. Подумки прибрала його, але легше не стало. Пізніше з’явилася велика кам’яна брила, яка притиснула мене енергетично. Я руйнувала її подумки, але вона поверталася.

Стан апатії триває. Поверніть мені сонце на небо!

***